Життя і пригоди дивака

Сторінка 29 з 39

Володимир Желєзніков

Одною разу він привіз з собою якутського мисливця. Цей мисливець цілими днями мовчки сидів біля телефону в чеканні звісток з лікарні, де лежала його дочка. Він сидів, як статуя, не рухаючись. Коли я побачив його вперше, то подумав, що він не живий, а вирізьблений з дерева. Коли ж дзвонив телефон, він нечутним порухом знімав трубку й говорив: "Попов слухає". А потім цей мисливець поїхав разом з донькою і незабаром надіслав дядькові Шурі в подарунок шкуру білого ведмедя та унти Наташці. Унти Наташці прийшлися саме до міри, і незрозуміло було, як це вийшло,— адже неговіркий мисливець Попов не питав у Наташки розмір її ноги.

За весь час, що якут жив у дядька Шури, він сказав мені тільки одну фразу: "Треба бути чоловіком. Там усе вирує,— він постукав себе в груди,— тут усе мовчить",— він висунув язик.

Коли ж приїхав дядько Шура? І чому до мене не зайшов? Що йому варто було простягнути рук) й стукнути в стінку, і одразу ж я опинився б "біля його ніг". Адуке після тих сумних подій, коли Надія Василівна віднесла від мене сплячу Наташку, я більше до них не ходив.

Того дня я зустрів Надію Василівну біля нашого метро. Ми йшли назустріч одне одному. Я, звичайно, привітався б, я не з тих, хто довго пам'ятає образу, але вона мене не помітила.

Я оглянувся їй услід і — збожеволіти можна!— замість неї побачив хлопчака, який вів на повідку Малюка!

Першої миті це так на мене подіяло, що я прикипів до місця. А хлопчак тим часом пройшов повз мене й зник у дворі великого будинку.

Поволі, немовби знехотя, я рушив слідом. Квапитися було не можна. Хода моя набрала еластичної пружності, серце билося десь у горлі. Я зсунув кепку на чоло, щоб не було видно моїх гарячково-зірких очей.

Я ледве стримував усмішку, уявляючи фурор, який я викличу, коли з'явлюся перед Наташкою з Малюком. Це була велика удача.

Хлопчака я наздогнав у дворі й байдужим голосом запитав, кивнувши на собаку:

— Кусається?

— Ні, не кусається,— охоче відповів хлопчак.

— Малюче, Малюче!— покликав я собаку й погладив його по шерсті.

— Реда,— сказав хлопчак.

— Реда?— перепитав я.— А на мою думку, він відгукується на ім'я "Малюк".

— Можливо,— відповів хлопчак.— Дурний.

— А який у нього язик? — хитро запитав я.

— Звичайний,— відповів хлопчак.

— А в нашого синій,— сказав я.

— То у вас такий самий собака?

— Був, та загув. Ось я тепер його шукаю.

Я уважно подивився на хлопчака. Ні, він тримався спокійно, навіть виду не подавав.

У цей час так звана Реда широко й солодко позіхнула й показала мені синій-синій язик. Тепер хлопчак, мабуть, збентежився. Але тьотя Оля каже: "Не переконавшись остаточно, не думай про іншого погано". Тому я не нагримав на хлопчака й не почав вихоплювати в нього повідець, а рушив далі шляхом розслідування.

— Малюче, Малюче!— обережно покликав я.

— Це мій собака,— похмуро сказав хлопчак.— Він у мене вже три місяці живе.

— А якщо він твій, то чому ти не знав, що в нього синій язик?

Хлопчак не відповів.

— Ну гаразд,— схитрував я, треба було якось з'ясувати, де він живе.— Коли собака твій, то твій... А у вашому будинку в багатьох собаки?

— В багатьох,— відповів хлопчак.— У двадцять сьомій — у Карпових, у сорок першій —■ у Іванових...

— Стривай, стривай, я запишу.— Я витяг ручку й зошит і вдав, ніби записую.

— У Маркових — у шістдесят другій,— вів далі хлопчак.

— А ти сам у якій квартирі живеш? — запитав я якомога недбаліше.

— Я?.. А навіщо?— Він теж був хлопець не простак.

— Треба,— сказав я.— Завдання ветеринарної... І не встиг я докінчити цю фразу, як хлопчак

спритно підхопив Реду й пустився навтьоки.

— Стій!— закричав я.— Стій!— і кинувся слідом за ним, але в мене злетіла з голови кепка, і я змушений був зупинитися.

Поки я її піднімав, хлопчаків і слід прохолов. Але я не засмутився. Справу розпочато, тепер я однаково знайду Малюка.

Захопившись цією думкою, я не помітив, як опинився біля Натащиних дверей.

При цьому я заходився так відчайдушно дзвонити, немовби я вже привів Малюка й він крутився біля моїх ніг. Я почав скавучати й гавкати й почув, як Наташка завмерла з того боку. А потім від хвилювання довго не могла відчинити двері.

Та коли вона нарешті відчинила і я побачив її, то пошкодував за свій жарт. Вона стояла передо мною в довгій, до підлоги, нічній сорочці, з обличчям, рясно всіяним маленькими зеленими цяточками, наче веснянками.

— Що з тобою?— злякано запитав я. Наташка не відповіла, вона нишпорила очима по

сходах, сподіваючись побачити Малюка.

— Пробач,— сказав я.— Це я сам гавкав... Невдало пожартував.

— Я заразна,— відповіла Наташка.— В мене ! вітрянка.

— Пусте!— заспокоїв я її.

— Вона передається вітром,— попередила Наташка.

— По-перше, тут немає вітру,— сказав я.— І А по-друге,— і я збрехав,— я вже хворів на вітрянку.—Рішуче ввійшов у коридор і звелів:—Ану,

! гайда в постіль!

І Наташка слухняно лягла під ковдру, і тепер на

• білому ще дужче вирізнялися її недоладні зелені І веснянки.

; — Ти на мене образилася?— спитав я.— За той

', випадок.

І — Ні,— сказала вона,— ти ж не винен. Мені все

розповіли.

І — Я тримався, але сама розумієш, сила на її

боці. Вона майже озвіріла. І ти теж гарна, не прокинулася. А може, ви помирилися?— з надією за-

I питав я.

|і — Посидь біля мене,— замість відповіді сказяла

Наташка.— І почитай. Адже ти її не боїшся?

— Я?! Звідки ти це взяла?— запитав я.— Що тобі почитати?

— "Попелюшку",— зажадала Наташка. Я сів біля неї і взяв "Попелюшку".

— Борю,— запитала Наташка,— ти ще не їздив до тьоті Олі?

— Ні,— відповів я,— але неодмінно з'їжджу,— не хвилюйся.

— Борю, як ти гадаєш, ким мені стати в цирку?

— Піди в акробатки,— сказав я.— Літатимеш під куполом цирку.

— Під куполом я боюся,— призналася Наташка.

— То в дресирувальники тигрів,— запропонував я.— Цікаво.

— Тигрів я теж боюся.

— Тоді в учні до фокусника.

— Оце добре, буду фокусником,— вирішила вона.— Читай...

— "Жив собі, був собі один чоловік,— читав я. — Померла в нього дружина, і лишився він удвох з дочкою... Незабаром він оженився вдруге з найпихатішою й найзлосливішою жінкою в світі..."

Ось тоді-то й сталася неприємність. Тільки-но я подумав, що Наташка не випадково вибрала цю казку, що вона думає, ніби ця казка майже про неї, що тому вона собі й ім'я для цирку вибрала Попелюшка, як у дверях кімнати з'явилася Надія Василівна.