Сашко стояв на своєму звичайному місці.
— То скоро ти? — запитав він.
— Не заважай,— відповів я.— Я зайнятий.
— А як же я? — здивувався Сашко.— Що ж мені робити у цілковитій самоті?
— Справді,— я глянув на його пісну фізіономію,— а як же ти? — і не вагаючись поліз у вікно.
Від протягу зовсім недоречно широко розчахнулися двері, і мама з ПолїноюХаритонівною побачили, що я сиджу верхи на підвіконні.
— Ти куди? — вигукнула мама.— А як же твоя промова?
— Дарма,— відповів я,— навіть міністри читають свої промови з папірця,— і плигнув униз.
За кілька днів, коли всі і я, до речі, вже забули, що мене призначено вожатим, у нашому класі з'явилися дві маленькі дівчинки. Всі, звісно, одразу втупилися у них. Адже це незвичайна подія.
А я у цей час стояв на голові у парі з Сашком. Стояв, позирав на Настю й дриґав ногами. Цього разу переможцем виходив я. Сашко відстояв до ста, а я пішов на другу сотню. До речі, це корисно. Тільки вчителі цього не розуміють. Кажуть — хуліганство. А як же йоги?
Так, наша дружба з Сашком через Настю зайшла в безвихідь. З ним коїться щось дивовижне. Він переслідує мене вдень і вночі (вві сні).
Сьогодні мені наснилося, ніби він, Сашко, вже генерал і Настя виходить за нього заміж. Я прокинувся в холодному поту.
Щоразу, коли я звертаюся до Насті, його завжди рожеве обличчя з двома стиглими помідорами замість щік робиться блідим, наче в мерця. Як я розумію, це ревнощі. Добре, що він мені наснився з нормальним обличчям, а то я закричав би й збудив маму. Я завжди кричу, коли мені сниться що-не-будь страшне.
Чим усе це кінчиться, не знаю. Через ревнощі й не такі люди гинули. Кажуть, колись багато хто через це пускав кулю в лоб або в серце. Сподіваюсь, Сашко не наслідуватиме цей дурний приклад. Я ж що є сили намагався полегшити його страждання. Вчора пригостив його двома склянками соку на вибір, витративши ще шістдесят копійок з папиної десятки. Причому сам я випив склянку чистої газова-ної води за копійку!
— Що вам треба, крихітки? — запитав Сашко.
— Нам потрібен Боря 3...— Дівчинка почервоніла, їй важко було вимовити моє прізвище.
А друга їй допомогла:
— Занудо...
Усі тільки цього й чекали і відразу засміялися. Я збагнув, що це дівчиська з першого "А", схопився на ноги й почав непомітно витісняти їх із класу.
— Це я і є. Тільки я не Занудо, а Скандуто,— перекрутив я своє прізвище.
— Вибачте,— сказали дівчиська у два голоси.— Ми з першого "А". Ви наш вожатий. Ми на вас чекаємо вже тиждень.
До нас підскочив Сашко, затулив мене від дів-чисьок і вигукнув:
— Тікайте, діточки, він вас із'їсть. Він Сірий Вовк! — І смикнув одну з них за косу.
Всі почали реготати ще дужче.
Я подумав, що Сашко їх зараз доконає і вони втечуть, але раптом утрутилася Настя і всю гру сплутала.
— Облиште,— сказала вона.— Борисе, що ж ти?
І справді, мені стало соромно. Що це я? Адже я сам не люблю, коли з інших знущаються.
— Послухай, Червона Шапочко...— багатозначно промовив я.— Ми ж розмовляємо,— відсторонив Сашка рукою й сказав: — Я прийду до вас. Сьогодні. Після уроків. Буде збір. Я вже промову написав.
Отак-то. Знай наших!
Після уроків я помітив, що Сашко надто швидко збирає портфель. Його квапливість мені була зрозуміла, я бачив, куди він скошує очі.
В цей час Настя вийшла з класу. Я вискочив слідом за нею.
— Привіт! — вигукнув на ходу Сашко, обганяючи мене в коридорі.
Зустрілися ми на першому поверсі біля бібліотеки.
Коли він угледів мене, то вдав, немов нічого не бачить, і хотів був пройти мимо. А я, мабуть, теж від збентеження, підставив йому ніжку, і він про-стягся на весь зріст.
— Ти що,— заволав він, підхоплюючись,— очманів? — і торохнув мене портфелем.
Я у відповідь також. Кінець кінцем у нас вийшла справжня сучасна дуель. Через жінку, бо кожному з нас було зрозуміло, чому ми тут тиняємося.
Аж тут з'явилася й сама винуватиця нашого двобою. Вона вийшла з бібліотеки.
— Чого це ви б'єтеся? — запитала Настя.— А ще друзі!
— У нас дружня бійка,— сказав Сашко, сердито блимаючи на мене.
— Розминка після уроків,— підтримав я.
А наступної миті сталося дещо несподіване: в якомусь класі відчинилися двері, в них просунулася голова якогось малюка, і той, побачивши мене, видав оглушливий, переможний клич:
— Ура! Боря прийшо-о-ов!
Стрімко, наче їх випустили з катапульти, з класу вилетів натовп дітей і дикою ордою кинувся на мене. Вони дивилися на мене з німотним захопленням, ніби на бегемота в зоопарку. За мить Настя й Сашко були відтиснуті в дальній кут.
Я криво усміхнувся. Я геть забув, що обіцяв до них прийти, і збентежено мовив:
— Ходімо в клас. Там ми будемо в своїй тарілці.
— Ходімо в свою тарілку! — крикнув якийсь дотепний малюк.
— Ходімо! Ходімо! — загаласувала решта.
У класі діти вмостилися за парти й принишкли. На дошці великими друкованими літерами було виведено: "БОРІ УРА!"
— Ну, це вже занадто! — сказав я і стер напис. Відкашлявся, тремтячими руками розправив на
вчительському столі папірець і почав:
— "Дорогі діти! — Голос у мене був дивний, деренчав, немов старий репродуктор: — Піонерська... організація... всім відома..."
Я легковажно відірвав руку, яка притримувала папірець, а легкий вїтрик, увірвавшись у відчинену кватирку, здійняв мою найдорогоціннішу промову, поніс з учительського столу й кинув на підлогу.
Я простежив за нею тупим поглядом, але підняти не наважився.
— "Піонерська організація, усім відома...— На мить я підвів голову, криво осміхнувся: "Повторення — мати навчання", і провадив далі: — Своєю мужністю, прислала мене до вас, наших молодших товаришів, щоб я вас загартував і підготував нам гідну, мужню зміну..." — Я замовк остаточно.
— Ура-а-а! — закричав хлопчисько з останньої парти.
— Не треба,— сказав я.
Запала тиша, й невідомо було, що робити далі. Первачки віддано дивилися на мене.
— Ну, то давайте познайомимося,— ослаблим голосом сказав я.
На першій парті сиділи дівчатка, які приходили до мене.
— Тебе як звуть? — запитав я одну з них.
— Стрельцова,— відповіла вона, підводячись.
— Прізвищ не треба,— запропонував я.— З прізвищами нудно. Давайте тільки імена.
— Зіна,— сказала Стрельцова і сіла.