Наташка у войовничому настрої.
— Ні, зараз,— вимогливо сказала Наташка.— Куди він поїхав?
Надія Василівна подивилася на Наташку, трохи зачекала, ніби розмірковувала, як учинити, й сказала:
— У гори. Там обвал.
— А де ці гори?— не відставала Наташка.
— Ходи краще вмийся, друже мій,— відповіла Надія Василівна.— І тоді я тобі все розповім.
— А чого ви мене не розбудили?— запитала Наташка.— Колись тато мене завжди будив, навіть якщо від'їздив уночі.— І, не чекаючи відповіді, вибігла з кімнати, хряпнувши дверима.
Надія Василівна вдала, ніби нічого особливого не сталося, але я помітив, як зрадницьки спалахнули її очі.
А в мене теж зіпсувався настрій. Адже це була не перша Натащина образа на Надію Василівну.
Я пам'ятаю два вечори підряд, коли дядько Шура і Надія Василівна так пізно повернулися додому, що ми їх не дочекалися. Першого вечора ще було нічого, ми були вдвох, а другого Наташка була сама, і, коли я відмикав свої двері, вона, почувши шум ліфта, вискочила на сходову площадку, гадаючи, що повернулися її батьки, а побачила тільки мене. Вона горда, в цьому не призналася, але я відразу здогадався.
Ми ввійшли до них. У кімнаті на столі стояли три чашки: Наташка чекала їх пити чай.
Щоб її розвеселити, я став згадувати наше колишнє життя. Ми завжди згадували колишнє життя, коли в мене або в неї бував поганий настрій. Я тоді навмисне згадав, як вона прийшла за мене клопотатися до директора школи і який вона великий герой.
І тієї миті у квартиру влетів голос Надії Василівни... Уявіть, вона співала!..
Ми з Наташкою підбігли до вікна й побачили досить цікаву картину: дядько Шура тримав Надію Василівну на руках, а вона співала славнозвісну пісеньку: "Ямщик, не гони лошадей..."
Я подумав, зараз Наташка що-небудь устругне, і справді: вона швидко метнулася до столу, швидко позбирала всі чашки, щоб не лишилося ніякого сліду від її чекання, так само швидко роздяглася і вдала, ніби спить.
А я вишмигнув з дверей, мовчазною тінню застиг біля свого вічка й ще раз побачив Надію Василівну і дядька Шуру. Все-таки йому не вдалося донести її на руках до дверей своєї квартири. Треба порадити йому зайнятися важкою атлетикою.
А потім була ще одна образа...
Під час нашої звичайної ранкової прогулянки, в якій узяв участь цього разу й дядько Шура, він перехопив у мене ініціативу й ніс віолончель Надії Василівни. А та, як завжди, йшла з Наташкою за руку. І раптом дядько Шура запитав у Надії Василівни, коли вона повернеться з роботи. А Надія Василівна відповіла, що в неї важкий день: і урок у школі, і репетиція, а ввечері концерт.
— Я зайду по тебе,— сказав дядько Шура.
Тільки-но дядько Шура вимовив ці слова, Наташка вихопила свою руку в Надії Василівни й, ні на кого не дивлячись, пішла поруч.
Дядько Шура і Надія Василівна перезирнули-ся, але обидва змовчали.
А що тут скажеш? їм подобалося заходити одне по одного, пізно повертатися додому, а Наташку це чомусь не влаштовувало.
Вона йшла з гордим, незалежним виглядом, але кінчик носа в неї почервонів від образи. І саме тоді, як на лихо, дядька Шуру зупинив знайомий чоловік, і нам довелося на нього чекати. А в невеличкому просторі поміж Надією Василівною і Наташкою блискали безперервні розряди.
— Коли дядько Шура був хлопчаком, ми його звали "їжаком",— почала розмову Надія Василівна,— бо чуб у нього завжди стояв дибом.
— Отже, ви його давно знаєте?— зрадів я.
— Так,— відповіла Надія Василівна й кинула погляд на мовчазну Наташку.
А Наташка їй у відповідь підсунула бомбу.
— А маму мою ти теж знала?— запитала вона.
— Ні,— відповіла Надія Василівна.— Маму твою я не знала.— Вона нетерпляче помахала рукою дядькові Шурі.— Що ж він?.. Ходімо, бо спізнимося.
Дядько Шура наздогнав нас біля школи. Він передав Надії Василівні віолончель і сказав:
— Страшно приємно було з вами прогулятись. Він обернувся до мене, і тоді ми виявили, що
лави наші порідшали, що серед нас немає Наташки.
Всі, наче по команді, обернулися в бік шкільного подвір'я й побачили її маленьку постать, що рішуче віддалялася. Вона бігла, не оглядаючись.
Пригадавши всі ці Натащині образи на Надію Василівну, я відчув у собі легку, ледь вловиму гіркоту. Це була перша невеличка втрата. Я знаю, без цього в житті не буває. Але краще цих образ не було б.
Коли я по них зайшов, щоб іти до школи, то Наташки в кімнаті не було, а Надія Василівна прибирала зі столу.
Я сів і став чекати. І раптом я почув, як Наташка швидко пройшла коридором, відчинила вхідні двері й хряпнула ними що було сили.
Ми відразу здогадалися, що вона втекла. Наші очі на мить зустрілися, і я підхопився, щоб бігти за Наташкою.
Проте Надія Василівна зупинила мене.
— Не треба,— мовила вона й додала: — Цьому не можна потурати.
А мені хотілося її наздогнати й повернути, і я ледве стримався, щоб не втекти.
— Вона без дядька Шури завжди сумує. їй одного разу наснився сон, ніби він іще не повернувся з Африки, тож вона хотіла бігти до нього в лікарню, щоб пересвідчитися, чи він на місці.
Надія Василівна нічого не відповіла, підійшла до вікна і обережно глянула вниз, ніби боялася того, що мала там побачити, можливо, сподівалася, що Наташка повернеться, але все-таки, звісно, побачила, бо відсахнулася назад, немов її ударили в обличчя. І сказала тоді знамениту фразу:
— Знаєш, мені іноді буває сумно, бо я наперед знаю, як усе буде.
— А що ви таке знали?— запитав я.
— Знала, що Наташка коли-небудь отак утече. Що мені буде важко і, можливо, доведеться...—Вона ввірвала свою мову, не докінчивши фрази, уважно, допитливо подивилася на мене й несподівано гостро сказала: — А чому я тобі маю говорити? Я тебе не знаю як людину. Ти начебто добрий і недурний, але куди повернеш у важку хвилину — праворуч а чи ліворуч,— я не знаю. А це головне.
— Я поверну туди, куди треба,— відповів я.
— Куди треба? Ти гадаєш, що треба "ліворуч", а я гадаю — "праворуч"...
Тої миті я несподівано згадав свою торішню помилку, коли треба було піти "праворуч", а я пішов "ліворуч". Той самий випадок, коли на контрольній у першому класі я підказав розв'язання прикладів. І річ не в тому, що я їм підказав, а в тому, що я перший навчив їх цього.