Нарешті шампанське було розлите, і знову запала тиша.
І я почув "легкий шерех їхнього нового життя", передчуття чогось дуже доброго. "А попереду у вас буде отаке-то й отаке, отаке-то й отаке",— сказала б
7 В. Желєзішков
193
тьотя Оля і наговорила б на добро багато гарного й звабливого, щоби їм захотілося всього цього терпеливо чекати. Саме це вона й називала "легким шерехом нового життя". Щоправда, тьотя Оля ніколи не попереджала про те, що в житті людини може бути й погане, й важке. І це була її помилка, але така вже була вона людина.
Дядя Шура мовчки поглянув на Надію Василівну, і, крім радості в очах, у нього була прихована журба.
Тоді я цього не розумів, як можна журитися, коли радість. А тепер я ж то знаю, що все в житті сполучається: радість теперішнього й журба минулого. Виходить якась гіркувата радість.
І раптом дядя Шура обернувся до мене й запитав:
— А що з цього приводу сказала б ваша знаменита тьотя Оля?
— Це Борина тьотя,— пояснила Наташка Надії Василівні.— Вона геть усе знає.
— Вона сказала б...— Від страху перед цією красунею в мене з голови все вилетіло. Я навіщось підвівся й від збентеження почервонів.— Вона сказала б...
— ...Що життя все ж таки чудове,— раптом мовила Надія Василівна.
— Авжеж!— вигукнув я й докінчив словами тьоті Олі:—"... і попри все треба йти вперед".
— Ур-а-а тьоті Олі! — сказав дядько Шура, підніс угору келих і "рушив уперед"!
І Надія Василівна "рушила вперед": вона підвелася й піднесла угору келих.
Я теж підніс угору келих!
І Наташка, забувши про кривду, ступила перший крок назустріч невідомому.
Невідомому мені, невідомому їй, але вже тоді відомому, як потім виявилося, неймовірно розумній Надії Василівні.
Наташка видряпалася на стілець, щоби бути врівні з усіма, й ми чокнулися.
— Наташо,— сказала Надія Василівна,— пробач мені.
Щоразу, коли я згадую це весілля, в мене у вухах лунає дзвін наших келихів і слова Надії Василівни, звернені після Наташки до мене:
— А ти мені віриш, друже мій?
Спершу я навіть не зрозумів, що вона розмовляє зі мною, а здогадавшися, страшенно зрадів: бути другом такої красуні будь-кому приємно.
— Вірю,— проникливо й тихо відповів я, хоча мені хотілося волати: "Вірю, вірю, вірю!" Була якась величність у її словах "друже мій", і мені захотілося зробити для неї негайно щось надзвичайне, і я сказав:
— А я читав, на весіллях завжди б'ють келихи. Це на щастя.
— Атож! — закричав дядько Шура, зовсім як хлопчик.— Це на щастя! На весіллях завжди б'ють келихи!
І дядько Шура випив своє шампанське, підніс келих і щосили кинув на підлогу. І другий келих розлетівся в друзки. Завважте, ще один чудовий кришталевий келих з дивовижним дзвоном!
Уявляю, як би здивувалися пацієнти дядька
7*
195
Шури, коли б побачили його зараз. І ми, звісно, здивувалися. В Наташки очі полізли на лоба і в мене вони також полізли б, але я вмію владати собою. А Надія Василівна, я помітив, осудливо похитала головою.
Тоді дядько Шура затих і винувато, трохи сумовито мовив:
— На весіллях завжди б'ють келихи.
Він простягнув руку Надії Василівні, і вона у відповідь простягла йому свою.
Вони дивилися одне на одного. В дядька Шури обличчя було суворе, хоча краватка збилася набік і чуб розкуйовдився. А Надія Василівна усміхнулася. Ця усмішка зробила її ще зовсім молодою і ще гарнішою.
Ще тоді, на весіллі, я спіймав себе на тому, що весь час стежу очима за Надією Василівною, і це дає мені втіху. І з того дня я шукав щонайменшу можливість зайвий раз побачитися з нею.
Якось я заскочив до них нібито по Наташку, щоб разом іти до школи. А Надія Василівна мені відповіла, що Наташка ще не готова й вона сама її допроводить.
Вона усміхнулася, а я, дурень, замість просто сказати, що почекаю на них, недоладно вклонився й пішов.
Вона зачинила двері, а я повернувся додому й став чатувати біля дверного вічка. Коли вони вийшли на площадку сходів у супроводі відчайдушного гавкоту Малюка, я теж з'явився, зображуючи на обличчі страшенний подив:
— Як, ви тільки оце виходите?
— Мене сьогодні супроводжує Надія Василівна,— попередила Наташка.
Не знаю чому, але йти з нею було радісно. Вона всього лише встигла сказати, що їй здорово пощастило, бо вона тепер щодня на роботу їздить на метро, а це цікаво. А колись вона жила в центрі, поряд з роботою, і ходила пішки.
—— А де ви жили?— запитав я.
— На Арбаті.
— І я колись жив на Арбаті! — вигукнув я.
— І я жила на Арбаті,— сказала Наташка.
— Який жаль, що ми не знали одне одного, — сказала Надія Василівна.— Ми давно могли б стати друзями.
І мені справді стало прикро, що я її не знав.
Я ніс її віолончель. Вона була важка і, коли билася об моє коліно, видавала тонке гудіння, і це мені подобалося.
А Надія Василівна йшла поруч, тримаючи за руку щасливу Наташку.
— Коли я виходжу з метро,— мовила Надія Василівна,— то ще на ескалаторі думаю, що зараз побачу небо, дерева, землю. Щоразу я відкриваю для себе щось нове й несподіване.
І все, і нічого більше вона цього разу не говорила, але мені сподобалися її слова про метро.
Наступного дня я знову засів за своїми дверима і, коли вони вийшли, вихопився на площадку.
— А-а-а, любитель випадкових зустрічей!— сказала Надія Василівна.— Від завтрашнього дня ми заходитимемо по тебе самі.
— Гаразд,— погодився я, не прикидаючись, що зустрів їх випадково.
Вона вміла все робити природно й поважно, і тому не було соромно своїх признань, які з іншими людьми мені ні за що не вдавалися.
І відкривалася вона вільно й легко. Розповіла нам про те, як вигадувала для себе ігри, коли була мала.
То вона вигадала, що в неї під ліжком живе руда лисиця, яка виконує всі її доручення. То, що на підвіконні в її кімнаті розмістилися два села. В одному жили селяни в червоних шапочках із дзвіночками, а в другому — в зелених шапочках. І ці селяни завжди між собою сварилися: "червоні шапочки" були незадоволені "зеленими шапочками", бо ті без будь-якої мети рвали польові квіти, а "зелені" — "червоними", бо в тих занадто гучно дзвеніли дзвіночки. Сама Надія Василівна була верховним суддею, який по справедливості розв'язував їхні суперечки.
Усе-таки вона була дивна, наче дядько Шура. І речі казала несподівані: то про метро, то про свої дитячі ігри, то без будь-якої підготовки одного разу запитала мене: