— Ну чого ти? — сказав я.— Через ліжко...
— Та ні,— відповіла вона,— через тебе. Ростеш телепнем.
— Я обов'язково виправлюсь,— сказав я.— Слово честі. Ось побачиш.
Мама безнадійно махнула рукою.
Ця безнадійність дуже прикро вразила мене. Я майже цілий день про це думав, але потім забув. Московська метушня!
...Якось ми тарганилися з Сашком до школи з останніх сил. І раптом нас наздогнало незнайоме дівчисько.
Дівчисько усміхнулося нам, наче давнім знайомим, і мовило:
— Добридень, хлопчики. Не пізнаєте? Я Настя Монахова.
А я її справді не пізнав, і Сашко теж не пізнав. Вона вчилася з нами до четвертого класу, а потім на рік поїхала. Я уважно подивився на неї. Вона була Настя Монахова, але якась нова.
А ми щойно перед цим надумали пропустити пер* ших два уроки й вигадали, що збрешемо, ніби самотній бабусі стало погано на вулиці й нам довелося відводити її додому. Ми написали записку від імені цієї самотньої бабусі і, щоб нашу руку не впізнали, писали у дві руки: літеру — я, літеру — Сашко.
Це все я вигадав, бо такий випадок був у моєму житті, але стався він не в буденний день, а у неділю, і я не міг з цього скористатися.
Правда, ця бабуся мешкала в нашому будинку, її звали Поліна Харитонівна Веселова, але ми з нею до цього не були знайомі. А того дня, коли я її урятував від майже неминучої смерті, вона прийшла до нас з тортом на чаювання й довго пояснювала мамі, який я чудовий хлопчик. Отож тепер ми написали записку її словами, тими, які вона говорила про мене мамі.
Я ще раз уважно подивився на Настю Монахову й збагнув, що мене в ній вразило: з малечі, замазури вона перетворилася на справжню красуню. От що відбувається з людьми, коли вони довго бувають відсутні!
І раптом мені чомусь розхотілося пропускати уроки. І Сашкові, видно, також, бо він ішов поруч прекрасної Монахової і помовкував.
— А ти, Сашко, як і колись, навчаєшся в музичній школі? — запитала Настя.
— Він у нас знаменитий флейтист,— відповів я за Сашка.
— Молодець,— сказала Настя.—А ти, Борю, чим захоплюєшся?
— Я? Виключно нічим.
— Ну й недотепно. В наш-бо час та нічим не захоплюватися!..
— Ще один вихователь на мою бідолашну голову! — сказав я.
— Вибач,— тихо відповіла вона.— Я не збиралася тебе виховувати. Просто сказала те, що подумала. Мені тебе шкода стало.
Ось так вона мене приштрикнула. А поки я їй збирався відповісти, ми вже ввійшли в клас, і всі присутні з цікавістю накинулися на Настю і відтиснули нас із Сашком.
Ми сіли за парту, але чомусь обидва не зводили очей з Монахової.
Вона нас просто зачарувала. "Але подивимося, поборемося, не на таких наскочила",— подумав я і одразу ж зробив усе навпаки.
Річ у тім, що цього дня мене призначили вожатим у перший клас "А". Про це повідомила Колобок, тобто наша старша вожата Ніна, яку прозвали Колобком, бо вона товстуха і завжди що-небудь жує. І уявіть, я погодився. Саме через неї, через Настю.
Ось як усе було. Влітає, отже, в клас Ніна, дожовуючи на ходу пиріжок. Вона в нас така запальна-запальна і розмовляє завжди врочисто-врочисто, ніби виступає перед натовпом.
Якось, коли я вчився в третьому класі, вона вчепилася в мене, і не де-небудь, а на вулиці, і виховувала сорок хвилин.
Сашко в цей час стояв поодаль і їв морозиво. Йому в чеканні довелося з'їсти три порції.
Щоб спекатися її, я почав гикати. Це дуже гарний, випробуваний спосіб. Вона тобі слово, а ти у відповідь "гик". Вона сказала, щоб я припинив.
А я у відповідь знову "гик". А потім Ніна довідалася, що це мій спосіб відмагатися, коли виховують, і незлюбила мене. І ось коли тепер вона мені заявила: "А я по твою душу, Збандуто",— в мене все всередині похололо від передчуття біди.
— Чого це раптом? — здивувався я.—Наче ще нічого не трапилося.
— Трапилося,—Ніна загадково усміхнулася. Настя обернулася у наш бік: це була неабияка
мить.
— Цікаво,— одразу ж увійшов у гру Сашко.
— Діти, хвилину уваги! — сказала Ніна.— По-перше, вітаю вас з новим навчальним роком!
— Ура-а-а! — закричав хтось тоненьким голосом.
Я скористався з того, що Ніна відвернулася, підморгнув Насті й сповз під парту.
— А по-друге...— проказала Ніна врочистим голосом.
Після цього запала тиша. Видно, Ніна обернулася обличчям до нашої парти, а мене немає, а я тю-тю! Сидів собі й хихикав.
— А де Збандуто? — запитала Ніна.
— Не знаю,— відповів Сашко.— Щойно був тут.
Цієї миті на мене напало чхання. Я затис рукою ніс, зморщився й чхнув про себе, але не розрахував і торкнувся головою об парту. Гудіння полинуло всім класом. Ясно було, що тепер мене виявлять.
І справді, я побачив, що Ніна лізе під парту. Я заплющив очі й відкинув голову на лаву.
— Що з тобою, Збандуто? — співчутливо запитала Ніна.
— Він зомлів,— сказав Сашко.— Тут задушно. Відвик за літо від шкільної обстановки.
— Води,— наказала Ніна.
Я чув, як хтось послужливо побіг по воду й повернувся назад. Потім хтось трохи підняв мою голову й нахабно хлюпнув півграфина води мені за комір.
Я вмить підхопився. Ну, звісно, переді мною стояв Сашко. В руках у нього був графин з водою. Він був дуже задоволений, бо викликав загальні веселощі. Навіть Настя реготала. На мою думку, він принизив мене заради неї. Я на його місці так не вчинив би.
— Ну, як ти себе почуваєш? — запитала Ніна співчутливо.— Трохи краще?
— Нічого,— сказав я.— Тільки навіщо ж лити воду за комір? Хіба не можна було просто побризкати в обличчя?
— Гаразд,— сказала Ніна,— іншим разом. Вона з мене глузувала.
— А тепер, діти, я вас повідомлю про новину,— знову врочисто почала Ніна.— Рада дружини призначила одного з вас вожатим у перший клас "А". — Вона обернулася до мене й оголосила: — Бориса Збандуто.
І тої миті чомусь зчинився неймовірний гамір. Усі почали сміятися, а більш за всіх — мій приятель, Сашко. Усі говорили дотепи хто як міг, навмисне перекручуючи моє прізвище.
— Донато! Ха-ха-ха! — закричав Сашко.— Він навчить їх хапати двійки.
— Бандито! Плакали дерева на шкільному подвір'ї.
— Надувато! Навчи їх лупцювати дівчисьок!
— Бити шибки!
— Грати в розбивалочку!
Усі в класі реготали, і я теж не відставав від них. Справді, який з мене вожатий!
— Ну, годі. Посміялися — й годі! — поважно мовила Ніна.— Згоден, Збандуто?