— Пішов?.. Адже в тебе справжнє покликання. Це я тобі кажу.
— Нічого не вдієш. Я й сам за ними сумую. Бракує мені їх. Але не маю права... Пам'ятаєш контрольну, коли я заступав у них учительку? Тож оті приклади я за них розв'язав.
— Слово честі, ти некерований снаряд! Зовсім невідомо, якої миті вибухнеш,— сказала вона своїм колишнім тоном.— Ти вибач, я по дружбі, тепер це мене не обходить.
— Я сьогодні вирішив розпочати нове життя,— сказав я.— Ніколи не брехатиму.
— Всі ми розпочинаємо нове життя,— відповіла вона.— Що там про мене пересуджують?
— Не знаю,— відповів я.— А що мають про тебе "пересуджувати"?
Ніна уважно подивилася на мене:
— Невже ти нічого не чув?
Я відповів, що ні. Я справді нічого не чув, а коли б чув, то хіба став би прикидуватися?
— Так, ти завжди був диваком,— сказала вона.— Це добре. Коли ти станеш керованим, тобі ціни не буде.
Я про всяк випадок осміхнувся, бо не дібрав, жартує вона чи говорить серйозно. Колись вона все говорила серйозно й врочисто, а зараз вона мені сподобалася. Виявилося, вона вміла жартувати, і видно було, що вона мені радіє.
— Знаєш, чому я пішла зі школи? Через кохання без взаємності. До такого собі вчителя. Не скажу, до якого...
То й не треба, подумав я, бо згадав, як вона малювала чоловіка з бородою. А в нас у школі бородань лише один.
— Страшна річ кохання,— підтримав я її.— На що тільки люди заради нього не здатні! Навіть Пушкін через кохання стрілявся на пістолетах.
— Що ти верзеш, Збандуто? При чому тут Пушкін? — мовила Ніна.— Там були соціальні причини.
— Я сам читав,— сказав я винувато,— не за програмою.
— А він на мене ніякої уваги. Ночей не спала. Вірші складала. Якось не витримала, прийшла до нього додому, в усьому призналася. А він каже: "Це мине",— і пригостив мене тістечком. Усі звикли, начебто для мене найголовніше їжа. Колобок та й Колобок. Тож я з'їла тістечко й пішла. А наступного дня зустріла його з якоюсь дамою. Я коли побачила їх разом, у мене в голові все пішло обертом.
— Це від ревнощів,— сказав я.
Я пошукав очима Сашка. Його не було ніде.
Від хвилювання Ніна з капелюха, якого я примірював, зробила гармонійку, ось-ось вона мала на ній заграти що-небудь сумне. Я вихопив капелюха в неї із рук, розправив і віддав назад. Вона поставила його на місце і заспокоїлася.
— Ну, до побачення, Збандуто,— сказала Ніна.— Заходь. Не забувай. Хлопцям та дівчатам вітання. Адже я, знаєш, у нашій школі перебула все своє життя. В мене мама ще працювала старшою вожатою, а я до неї прибігала з чотирьох років... А якщо хочеш купити своїй мамі гарний подарунок, піди в біжутерію і купи їй брошку. Жінки люблять прикраси.
— Спасибі за пораду,— відповів я,— проте в мене вичерпався капітал. Батько залишив десятку, але я витратив.
Вона полізла в кишеню фірмової сукні — вона була в цій сукні схожа на стюардесу,— і раптом я збагнув, що з нею сталося. З товстулі, з Колобка, вона перетворилася на худеньке, струнке дівчисько. Ось що означає кохання і страждання. А тим часом вона витягла з кишені два карбованці й сказала:
— Купиш мамі квіти.
— Та що ти! — обурився я.— Не візьму.
— Годі дурня клеїти, Збандуто,— сказала вона своїм колишнім тоном.— Бери. А матимеш гроші, віддаси.
Коли я вийшов з магазину, Сашка вже не було. Я його знайшов удома. Він сидів у цілковитій самотині і, не соромлячись, плакав.
Він пішов до Насті, щоби замиритися, а йому сказали, що вона полетіла на Далекий Схід. Несподівано приїхав Настин батько і забрав її з собою.
— Хоч плач, хоч не плач,— сказав я,— а вона вже на іншому краю землі.
— Але в мене є адреса,— сказав Сашко.— Я можу написати їй листа. Якщо вона захоче, я розповім правду усім.— І з сумом додав: — Я зрадник. Ось що мене вбиває.
— Це кого хочеш уб'є.
Сашко помовчав-помовчав, а тоді з образою в голосі відповів:
— Теж друг, не можеш навіть заспокоїти!
— Не можу я тебе заспокоювати,— сказав я.— Я сам негідник і зрадник.
І я розповів Сашкові про контрольну в першому класі, і про Наташку, і про те, як я розтринькав десятку, і про забутий мамин день народження.
— Про первачків — це дурниця,— сказав Сашко.— Плювати тобі на них.
— Це ти даремно. їх дурити не можна. Вони всьому вірять
— Однаково вони навчаться брехати,— вперто сказав Сашко.— Усі люди брешуть, надто в дитинстві.
— Ні, не навчаться і не брехатимуть. А якщо хтось із них збреше, то мені не хотілося б докладати до цього руку.
— То як же нам тепер далі жити? — запитав Сашко.— Вигадай що-небудь, адже ти вмієш.
— Можна заприсягнутися, що ми більше ніколи не будемо зрадниками.
— Заприсягайся чи не заприсягайся,— мовив Сашко,— однак давнє не вернеш.
Ми згадали про всі свої прикрощі, і нам розхотілося заприсягатися.
За вікнами темнішало, а потім ця темрява просякла до кімнати.
Задзвонив телефон. Це була моя мама. Удвох з —тьотею Олею вони чекали мене на іменинний пиріг!
— Ходімо,— сказав я,— в нас іменинний пиріг.
Ми вийшли на вулицю, і нам одразу стало краще. Горіли вогні, снували й штовхалися люди. Сіяв дрібний дощ: така зима стояла.
Ми купили мамі квіти за Нінині гроші й подалися їсти іменинний пиріг.
Кілька днів проминуло в цілковитому затишші. До первачків не ходив, але вони прибігали до мене частіше, ніж до цього. Усі, крім Наташки. Щопере-міни по кілька чоловік.
Тільки тепер у нашому класі ніхто з мене не сміявся. Я гадаю, що дехто з наших навіть заздрив, що ці дітлахи так до мене привернулися. А до того ж на одній з перерв до мене прийшов новачок, Льоша Шустов, приніс у подарунок пирогу, виліплену з пластиліну, і в ній сиділо двадцять п'ять індіанців з перами на голові й сережками у вухах і носі. Двадцять чотири чоловіки сиділо на веслах, і один був керманич. Крихітні такі фігурки, незрозуміло, як він їх виліпив.
Кумедний він хлопець, зосереджений і мовчазний.
Я з ним познайомився недавно. Якось зайшов у перший клас, за звичкою, і наразився на нього.
— А чого ти тут сидиш? — запитав я його.
— Ліплю,— відповів він.— Удома сваряться, що я усе забруднюю.
Щиро кажучи, мене це обурило. Хіба вони не розуміють, що йому кортить ліпити?
— А хто свариться? — запитав я.
— Бабуся, звісно, хто,— відповів він.— Каже, ліпше ділом займися. Читай або уроки роби.