— Ви що, ніколи не розв'язували таких прикладів? — запитав я.
— Розв'язували,— безладно відповіли т діти. Я пройшовся рядами. Боже мій! Майже в усіх
однакові помилки! В мене голова пішла обертом від напруження. Зрозуміло, їх залякали: "Контрольна, контрольна, будьте уважні, перша контрольна у вашому житті..." Ну, вони й перелякалися. Ось чому я видер із зошита аркуш — треба було якось піднести їхній бойовий дух,— переписав приклади з дошки, примовляючи: "Подумаєш, дурниця. Це ж геть пусті приклади", швидко їх розв'язав, з переможним виглядом відкинув аркуш, відійшов до вікна й повернувся до класу спиною. Краєм ока я помітив, що мій аркуш зник зі столу. Пам'ятаю, я усміхнувся: мені сподобалася кмітливість моїх підопічних.
Наступного дня Ніна сказала, що контрольна минула благополучно, що в усіх п'ятірки та четвірки, що в усьому класі тільки одна двійка!
Мене аж підкинуло, я був обурений двійкою! Я вбіг у перший клас і ще від дверей закричав:
— Яка розтелепа одержала двійку?
— В мене п'ятірка!— вигукнув радісно Костиков.
— І в мене, і в мене,— загукали всі підряд.
— А в кого ж двійка? — запитав я.— Признавайтеся!
І раптом пролунав тихий Натащин голос, і вона сказала, що двійка в неї. Усі, зрозуміло, були просто приголомшені, а я візьми та й скажи:
— Ех ти, всіх підвела!
— Дівчисько! — закричав Костиков.— Навіть списати не зуміла!
— Не хотіла,— обірвала його Наташка.
Вона подивилася на мене. Очі її перетворилися на "розбурханий океан". Ото був погляд: просто приколов мене до ганебного стовпа. Мимохіть я відступив назад: не кожен може витримати такий погляд.
Знищивши мене, вона оглянула принишклий клас, підвелася з-за парти й пішла.
Всі чекали, що я щось промовлю, проте я якось увесь дрібно й бридко затремтів і теж вискочив з класу.
Цього дня я спіймав її після школи. Підлетів до неї, ніби нічого й не сталося, й закрокував поруч, весело й безтурботно розмахуючи портфелем.
Ми йшли додому як звичайно. Так могло здатися збоку, але насправді все було не так. Вона ступала поруч мене сама по собі. Дріботіла ногами, похилившії голову так, що банти від її коротких кіс стирчали, немов ріжки в козенятка.
А я як не переривався. Принижувався, стрибав, реготав. Просто жах, як мені кортіло з нею помиритися.
— Не забудь учасно дати бабусі ліки! В неї бабуся занедужала. Наташка промовчала.
— А коли розігріватимеш їжу, не вмикай газ на повну силу.
Ніякої відповіді.
— Ех, майнути б зараз на Камчатку! — сказав я й скосував на Наташку.— В долину гейзерів.
Я чекав, що вона неодмінно запитає про гейзери. Проте ні, не запитала. Ну й дівчисько — кремінь!
— Ти знаєш, що за штуковина гейзер? — не витримав я.
Ні, вона напевно не хотіла мати справу зі мною. . Тоді я завдав їй останнього, вирішального удару.
— До речі, я дізнався, як сплять африканські жирафи. Вони лягають на землю, а шию обертають навколо тулуба.
Я гадав, на ці слова вона відгукнеться. Вона ж допитлива людина і сама питала мене про цих жирафів, але зараз її ніщо не цікавило.
— Слухай,— безнадійно сказав, немовби зробив якесь велике відкриття,— а може, ходімо до мене обідати? Мама буде рада.
Мої слова вдарилися у її мовчазну спину. А ми вже порівнялися з її будинком. І тої миті до мене прийшов порятунок: самотній страшний собака. Усе ж таки світ не без добрих собак. Недаремно, отже, кажуть: "собака — друг людини". Вчасно з'явився. Я тріумфально усміхнувся й мовив:
— Не бійся. Я тут,— і взяв за руку, щоб провести мимо страшного собаки.
Наташка на мить зупинилася, потім вихопила в мене руку й пройшла мимо собаки. Так виклично близько, що червоний шерехатий собачий язик майже торкнувся її плеча. І зникла в під'їзді.
А я залишився сам. Уявляю, яке в мене було обличчя.
Я пригадав, як Наташка вперше прийшла до мене. В неї від хвилювання тремтів голос, і вона переплутала моє прізвище. А я, здоровенний дурень з великим лобом, ще глузував з неї. "Так, так, кажу, моє прізвище не Занудо, а Скандуто". Вона тоді була маленька й полохлива, стояла переді мною — квітка на тонкій стеблині.
А після Наташки я знову подумав про маму. До чого ж у неї був ображений вигляд, коли вона перетинала подвір'я! Атож, ніхто її не привітав: ні я, ні батько, нібито вона жила не в сім'ї, а на безлюдному острові. Цікаво, який настрій мав би я, коли б це був мій день народження? І тої миті, звісно, подзвонив тато. Я ще ніколи в житті не зустрічав такого невдахи. Що б то йому подзвонити на п'ять хвилин раніше. Він і маму привітав би, і я не так його засмутив би.
— Здрастуй, тато! — сказав я й викривився задля хоробрості.— Тато, здрастуй!— І радісно додав: — Мама вже пішла.
— Шкода,— сказав тато.— А я цілу ніч їхав, щоб дістатися до телефону.
Я ж казав вам, що він невдаха: цілу ніч їхав, а на п'ять хвилин запізнився.
— Нічого,— втішив я.— Я їй перекажу.
— Таж то ти, а то я. Велика різниця,— сказав тато.— Ну, то що ти їй подарував, чортеня?
Чути було, мов на лихо, дуже добре. Проте я все ж удав, ніби не розчув запитання.
— Що? — вигукнув я.— Не чую, повтори ще раз.
— Я питаю, що ти подарував мамі? — крикнув тато.
— Що? Що? — перепитав я.— Нічого не чую... І повісив трубку.
Вбіг до кімнати й став гарячково вдягатися, щоб утекти від повторного дзвінка. Але не встиг. Телефон задзвонив знову. Все, зрозуміло, через татову наполегливість. Краще він більше не дзвонив би, бо тепер я муситиму розповісти йому правду.
— Не вішайте трубки,— сказала телефоністка— Розмову не закінчено.
— Нічого не чути,— відповів я.
— Усе добре чути,— сказала телефоністка.— А якщо ви глухуваті, покличте кого-небудь із нормальним слухом.
Тої миті залунав татів голос.
— Ніякий він не глухий! — кричав тато.— Це ваш телефон працює погано. Борисе, ти чуєш мене, Борю...
— Тато,— приречено мовив я,— тепер я тебе чую добре.
— Ну, то що ж ти купив мамі?
— Нічого.
— Нічого? — здивувався тато.— А чому ти, власне, нічого не купив?
— Я... я... я... забув,— сказав я.— Тобто в мене нема грошей.
— Як нема? Ти їх загубив?
Я хотів був йому все пояснити, але по телефону це важко.
— Ну, розумієш...— Треба було якось відбутися, і я сказав: — Проїв на морозиві.