З таким рішенням вступив я в ліс. П'ятниця йшов слідом за мною. Ми посувалися з якнайбільшою обережністю, мовчки, стараючись ступати якнайтихше. Підійшовши до узлісся з ближчого до берега боку, так, що лише кілька рядів дерев відокремлювали нас від дикунів, я спинився, стиха покликав до себе П'ятницю і, показавши йому на товсте дерево на узліссі, наказав піти до нього й подивитись, чи видно звідти дикунів і що вони роблять. Він зробив, як йому сказано, і зараз же вернувся повідомити мене, що все видно дуже добре, що дикуни сидять навколо вогнища і їдять м'ясо одного з полонених, а другий лежить зв'язаний там же, на піску, і вони, напевне, зараз заб'ють і його. При цій звістці вся моя душа спалахнула гнівом. Але я просто жахнувся, коли П'ятниця сказав, що другий полонений, якого дикуни збирались з'їсти, не їхнього племені, а один із білих бородатих людей, що приїхали в його країну на шлюпці. Підійшовши до берега, я в підзорну трубу ясно побачив білу людину. Вона лежала коло моря; руки й ноги в неї були зв'язані якоюсь подібною до очерету рослиною. Це був європеєць, і на ньому був одяг.
Ярдів на п'ятдесят ближче до берега, на горбку, на відстані приблизно половини пострілу від дикунів, росло друге дерево, до якого можна було підійти непомітно для них, бо місцевість між ними і нами була майже скрізь укрита густим чагарником. Стримуючи лють, що бушувала в мені, я відійшов назад кроків, на двадцять, [189] тихенько пробрався за кущами до цього дерева і звідси побачив, як на долоні, все, що діялось на березі, ярдів за вісімдесят від мене.
Я не міг гаяти ні хвилини, бо навколо вогнища, збившись щільною купкою, сиділо дев'ятнадцять жахливих негідників. За кілька кроків від цієї групи, коло християнина, що лежав на землі, стояли ще двоє і, схилившись над ним, розв'язували йому ноги: очевидно, їх тільки що послали по нього. Ще трохи — і вони зарізали б його, як барана, а потім, мабуть, розрізали б на частини та почали смажити. Я звернувся до П'ятниці:
— Ну, П'ятнице, роби, як я тобі накажу!— сказав я йому. Він відповів, що робитиме.— Тепер дивись на мене, і що буду робити я, те ж саме роби й ти.
З цими словами я поклав на землю мисливську рушницю та один із мушкетів, а другим мушкетом націлився в дикунів. Націлився й П'ятниця.
— Ти готовий? — спитав я. Він відповів, що готовий.
— Тоді стріляй! — сказав я і вистрелив.
П'ятниця націлився краще за мене: він убив двох і поранив трьох, я ж убив лише одного й поранив двох. Важко уявити собі, якого переполоху наробили наші постріли серед дикунів. Всі, кого не настигла куля, зірвались на ноги і заметушились на березі, не знаючи, куди кинутись і в який бік тікати. Вони ніяк не могли догадатись, звідки впала на них загибель. Згідно з моїм наказом, П'ятниця стежив за моїми вчинками. Після першого ж пострілу я кинув мушкет, схопив мисливську рушницю, звів курок і знову націлився. П'ятниця точно наслідував кожний мій рух.
— Ти готовий, П'ятнице? — спитав я знову.
— Так,— відповів він.
— Тоді стріляй, і хай нам допоможе бог!
Два постріли пролунали майже одночасно, влучивши в юрбу остовпілих дикунів. Але ми стріляли з заряджених дробом мисливських рушниць, і тому впало лише двоє. Зате поранених було дуже багато. Скривавлені, бігали вони по берегу з дикими зойками, як божевільні. Троє, очевидно, були тяжко поранені, бо вони скоро впали на землю.
Кинувши мисливську рушницю, я взяв свій другий заряджений мушкет, крикнув: "Тепер, П'ятнице, за мною!" — і вибіг із лісу. Він не відставав ні на крок від мене. Помітивши, що дикуни побачили нас, я закричав [190] скільки сили й наказав П'ятниці теж кричати. Щодуху (до речі, це було не дуже швидко, бо на мені було багато зброї) побіг я до нещасної жертви, що лежала, як. уже сказано, між вогнищем та берегом. Обидва кати, що були вже готові розправитися з нею, покинули її при перших же звуках наших пострілів. Смертельно налякані, вони прожогом кинулись до моря і вскочили в човен, куди вскочили й ще троє дикунів. Я обернувся до П'ятниці й наказав йому стріляти. Він умить зрозумів мою думку і, пробігши ярдів сорок, вистрелив. Я думав, що він убив усіх, бо вони купою попадали на дно човна, але двоє з них зараз же підвелись, очевидно, впавши простб з переляку. Та двох із них він таки вбив, а третього так тяжко поранив, що той лежав на дні човна, як мертвий.
Поки П'ятниця стріляв, я вийняв ніж і перерізав пута, що стягували руки й ноги бідної жертви. Допомігши йому підвестись, я португальською мовою спитав, хто він такий, і дістав відповідь латинською: "Christianus" (християнин). Він був такий слабий і млосний, що ледве говорив. Я вийняв із кишені пляшечку рому і підніс йому до рота, показавши жестами, щоб він ковтнув, а тоді дав йому хліба. Коли він поїв, я спитав його, якої він національності. Він відповів: "Espagniole" (іспанець) і. трохи очунявши, найкрасномовнішими жестами почав висловлювати свою вдячність за те, що я врятував йому життя. Покликавши на допомогу все своє знання іспанської мови, я сказав йому: "Сеньйоре, розмовляти ми будемо згодом, а тепер нам треба діяти. Якщо ви маєте силу битись, то ось вам тесак та пістоль; беріть їх і вдармо на ворогів". Іспанець з подякою прийняв тесак з пістолем і, почувши в своїх руках зброю, ніби переродився. Де тільки взялась у нього сила! Як фурія, налетів він на своїх убивць і в одну мить порубав двох на шматки. Правда, нещасні дикуни, приголомшені пострілами й несподіваним нападом, були такі перелякані, що падали від страху і не могли ні бігти, ні опиратись нашим пострілам. Так само було й з п'ятьма дикунами в човні, в яких стріляв П'ятниця: якщо троє впали поранені пострілами, то решта звалилася з ніг просто з переляку.
Я тримав заряджений мушкет напоготові, проте не стріляв, зберігаючи заряд на крайній випадок, бо я віддав іспанцеві пістоль і тесак. Наші чотири розряджені рушниці залишились під деревом на тому місці, звідки [191] ми вперше почали стріляти. Я покликав П'ятницю й наказав йому збігати за ними. Він миттю злітав туди й вернувся. Тоді я віддав йому свій мушкет, а сам почав заряджати решту рушниць, сказавши своїм спільникам, щоб вони приходили до мене, коли їм буде потрібна зброя. Поки я заряджав рушницю, між іспанцем та одним із дикунів точився жорстокий бій. Дикун накинувся на нього з великим дерев'яним мечем, таким самим, яким мали забити іспанця, коли б я не підбіг йому на допомогу. Мій іспанець, як виявилось, був сміливішим, ніж я сподівався. Незважаючи на кволість, він бився як лев і завдав супротивникові своїм тесаком два страшні вдари по голові. Але дикун був рослий, міцний хлопець. Схопившися з ним рукопаш, він скоро повалив кволого іспанця і почав виривати в нього тесак. Іспанець розважливо пустив його, вихопив з-за пояса пістоль і, вистреливши в дикуна, вбив його відразу — раніше, ніж я, побачивши все це, встиг підбігти на допомогу.