Таким чином, моє рішення поїхати разом з ним на суходіл настільки зміцнилось, що я запропонував йому збудувати такий самий човен і поїхати ним додому. Він не відповів ні слова, але став дуже похмурим та сумним. Коли я спитав, що з ним, він сказав:
— За що ти сердитий на П'ятницю? Що мій зробив?
— З чого ти взяв, що я сердитий на тебе? — спитав я,— я зовсім не сердитий.
— Не сердитий! Не сердитий! — пробурчав він кілька разів,— а навіщо випроваджувати П'ятницю додому?
— Та ти ж сам казав, що тобі хочеться додому,— відказав я.
— Так, хочеться,— відповів він,— але тільки, щоб обидва. П'ятниця не хоче туди, господаря там немає.
Одно слово, він і слухати не хотів, щоб покинути мене.
— Ну, я поїду,— сказав я.— Але що я там робитиму?
Він жваво обернувся до мене: [183]
— Ти багато робити, добре робити; навчати дикі ; люди бути добрі, приручені, смирні і говорити їм пізнати бога, молитись богові, жити нове життя.
— Ого, мій друже! — зітхнув я на це.— Ти сам не знаєш, що говориш. Я ж сам тільки темна людина.
— Так, так!-скрикнув він — Мене навчав добра, їх будеш навчати.
— Ні, ні, П'ятнице,— сказав я,— їдь без мене, а я залишусь тут і буду жити, як жир. сам.
Він знову насупився, потім раптом підбіг до сокири, яку він звичайно носив, схопив її і простяг мені. — Що мені з нею робити? — спитав я.
— Ти взяти й убити П'ятницю,— відповів він.
— Для чого ж мені тебе вбивати?
— А чому женеш геть П'ятницю? — відказав він дуже швидко.— Убий П'ятницю, не жени його геть.
Він справді був дуже засмучений; я помітив на його очах сльози. Його прихильність до мене була така очевидна, що я тоді ж сказав йому і потім часто повторював, що, поки він сам хоче жити зі мною, я ніколи не прожену його.
Отже, все це остаточно переконало мене, що П'ятниця відданий мені навіки, що єдина причина його бажання вернутись на батьківщину — гаряча любов до своїх одноплеменців і надія, що я навчу їх добра. Але, не бувши надто зарозумілим, я не мав наміру братись до такої відповідальної справи, як освіта дикунів. Проте моє бажання визволитись анітрохи не поменшало від цього. Моє нетерпіння особливо збільшилось після тієї розмови, з якої я дізнався, що сімнадцять бородатих людей живуть так близько від мене. Не відкладаючи справи надалі, я почав шукати разом з П'ятницею відповідне товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пірогу або човен, щоб пуститись на ньому в путь. На острові росло стільки будівельного лісу, що з нього можна було б збудувати цілий флот — не те що пірог або човнів, а й добрих великих суден. Та, щоб уникнути помилки, зробленої під час будування першого човна, я вважав за найпотрібніше знайти дерево якомога ближче до берега. Тоді нам не дуже важко буде спустити човен на воду.
Нарешті П'ятниця натрапив на цілком годяще для нас дерево. Він краще за мене знав, якого сорту ліс потрібний для цього. Я не можу сказати, якої породи було дерево, яке ми зрубали: кольором та запахом воно [184] було як фустикове дерево або щось середнє між ним та нікарагуанським. П'ятниця настоював, щоб колоду випалити зсередини, як це роблять дикуни, будуючи свої піроги, але я сказав, "що легше буде видовбати ЇЇ теслярським інструментом, і коли я показав йому, як це робиться, він погодився, що так буде зручніше. Ми зараз же стали до роботи, і за місяць важкої праці човен був готовий. Ми обтесали його зовні сокирами (я навчив П'ятницю й цієї роботи) і надали йому правильної форми човна. Але потрібно було що кілька тижнів, щоб спустити наш човен на воду, "бо ми посували його на дерев'яних котках дюйм по дюйму.
Коли човен був уже на воді, я здивувався, як спритно, незважаючи на розміри судна, П'ятниця орудував ним, як швидко він повертав його і як добре гріб. Я спитав його, чи можемо ми рушити в море в такому човні.
— О так,— відповів П'ятниця,— він пливтиме дуже добре, хоч і великий вітер.
Та в мене був ще один план, невідомий П'ятниці,— зробити щоглу, парус і якір. Дістати щоглу було легко: я вибрав молоденьке дерево, що росло поблизу, наказав П'ятниці зрубати його і розповів, як відрубати гілля та обтесати стовбур. Але з парусом мені довелось поратись самому. У мене залишились іще старі паруси або, краще сказати, шмаття від них, бо вони лежали марно більше ніж двадцять шість років; я не дуже дбав про їх збереження, бо не думав, що вони можуть коли-небудь придатись, і був певен, що всі вони погнили. Так воно справді й було, але все ж таки я знайшов два трохи міцніші клапті і взявся зшивати їх. Це коштувало мені багато праці, бо в мене не було навіть голок. Нарешті я змайстрував щось подібне до поганенького великого трикутного паруса, що зветься в Англії "баранячою лопаткою", та ще маленький парус, так званий "шпринтов". Такими парусами я вмів добре керувати, бо вони були в мене на баркасі, на якому я тікав із Берберії, про що я розповів уже раніше.
Майже два місяці порався я, влаштовуючи щоглу та паруси, бо хотів мати все до ладу; змайстрував ще третій, передній парус, що мусив допомогти повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я приробив стерно, і це мусило значно полегшити керування човном. Бувши поганим корабельним майстром, я розумів, проте, користь і навіть необхідність такого приладу, як стерно, [185] і не пожалкував праці, щоб зробити його. Якщо взяти до уваги всі мої невдалі спроби, він забрав у мене стільки ж часу, як і будування цілого човна.
Зробивши все це, я почав учити П'ятницю керувати човном, бо, хоч гребець з нього був дуже добрий, але на стерні та парусах він зовсім не знався. Він дуже здивувався, побачивши, як я орудую стерном і як надимається парус то з одного, то з другого боку, залежно від зміни напряму. Але він дуже швидко зрозумів усю цю науку і став вправним моряком. Тільки одного він не міг навчитись — користуватись компасом. Але в тих широтах рідко буває хмарна погода, а туманів майже зовсім не буває, тому компас для нашої подорожі був тепер зовсім не потрібний. Удень ми могли держати на берег, що маячів у далечині, а вночі керуватись зорями. А дощової пори однаково не можна було вирушати з дому ні морем, ні суходолом.