На моє запитання, чи не знає він способу переправитись з нашого острова до тих білих людей, П'ятниця відповів:
— Так, так, треба пливти двома човнами.
Я довго не розумів, що хотів він сказати своїми "двома човнами", але нарешті, хоч і з великими труднощами, догадався, що він має на увазі велике судно, як два човни завбільшки. Ця розмова дуже втішила мене. Від того дня в мене народилася надія, що рано чи [174] пізно я вирвуся з свого ув'язнення і що допоможе мені б цьому мій бідний дикун.
Протягом довгого спільного життя з П'ятницею, коли він навчився говорити зі мною і розуміти мене, я завжди старався закласти в його душу основи релігії. Якось я спитав його: "Хто тебе зробив?" Бідолашний не зрозумів мене. Він думав, що я запитую, хто був його батько. Тоді я заходився коло нього з другого краю і спитав, хто зробив море та землю, де ми ходимо, хто зробив гори та ліси. І він відповів мені: "Старий Бенамукі, що живе понад усім". Він не міг нічого розповісти мені про цю поважну особу, крім того, що Бенамукі — дуже старий, багато старіший, ніж море та земля, старіший, ніж місяць та зорі. А коли я запитав його, чому все суще не поклоняється цьому старому, якщо він утворив усе, П'ятниця став дуже серйозним і з цілком невинним виглядом відповів:
— Усі на світі кажуть до нього: "О!"
Потім я запитав, чи йдуть кудись люди його племені після смерті, і він сказав на це:
— Всі вони йдуть до Бенамукі.
— І ті, кого вони з'їдають,— спитав я,— теж ідуть до Бенамукі?
— Так,— відповів він.
Так почав я вчити його пізнавати бога. Я сказав, що великий творець усього сущого живе високо (я показав рукою на небо) і керує світом з допомогою тієї ж влади і того ж провидіння, якими він утворив його. Я сказав, що він — всемогутній, може зробити з нами все, що захоче, все дати і все відібрати. Так поступово відкривав я йому очі. Він слухав з великою увагою. З радісним зворушенням поставився він до мого оповідання про Ісуса Христа, посланого на землю спокутувати наші гріхи, про наші молитви богові, що завжди чує нас, хоч він і далеко від нас на небесах. Одного разу він сказав мені:
— Коли ваш бог живе вище за сонце і все ж таки чує вас, то, виходить, він більший від Бенамукі, бо Бенамукі не так далеко, а чує нас лише на високих горах, Де він живе, коли ми ходимо туди розмовляти з ним.
— А ти ходив коли-небудь на ті гори, щоб розмовляти з ним? — спитав я.
— Ні,— відповів він,— молодь ніколи не ходить, а ходять лише старі, яких ми звемо "увокекі". Вони ходять туди й говорять там: "О!" (так називав він моління). [175]
Увокекі потім приходять додому й кажуть усім, що говорив їм Бенамукі.
Скільки я міг зрозуміти з його пояснень, їхнє плем'я зве "увокекі" своїх священиків чи жерців.
З усього цього я зробив висновок, що священики є навіть у найнеосвіченіших язичників, а повивати релігію таємницею, щоб забезпечити повагу народу до священиків, властиво не тільки католицькій, а, мабуть, усім релігіям на світі.
Я всіма способами намагався пояснити П'ятниці це шахрайство і сказав йому, що запевнення їх дідів, ніби вони ходять на гори говорити "О!" богові Бєнамукі і ніби він оповіщає їм там свою волю,— найчистіша брехня, а якщо вони з ким-небудь і розмовляють на горі, то хіба що з злим духом. Тут я докладно розказав про диявола, про його повстання проти бога, про його ненависть до людей та про її причини. Розповів, як він удає з себе бога серед богів, не просвічених словом божим, і примушує їх поклонятись йому замість бога; на які хитрощі він піднімається, щоб занапастити людський рід, як він потай пролазить у нашу душу, потураючи нашим пристрастям, як він уміє наставляти нам пастки, пристосовуючись до наших нахилів і таким чином примушує людину спокушати саму себе та йти на загибель. Я переконався, що дати йому правдиве уявлення про диявола було не так легко, як про існування бога. Природа допомагала всім моїм аргументам, якими я доводив необхідність існування великої первопричини, існування керівної сили, таємничого провидіння та справедливість віддавання почестей тому, хто створив нас, і таке інше. Та це не допомагало створити уявлення про злого духа, про його походження, його природу і, особливо, про його нахил творити зло самому та примушувати нас робити зло. Одного разу бідолашне створіння так збентежило мене своїм цілком природним і невинним запитанням, що я просто не знав, що йому сказати. Перед тим я дуже багато говорив йому про могутність бога, про його велику огиду до гріха і про те, як він карає вогнем тих, хто чинить беззаконня. Я говорив, що, створивши всіх нас, він може знищити нас і цілий світ за одну мить. Дикун весь час слухав мене дуже серйозно. Після цього я розповів йому, як диявол змагається з богом в серцях людей і вживає всіх хитрощів та підступів, щоб розладити добрі наміри провидіння і зруйнувати царство Христа на світі. [176]
— Гаразд,— сказав П'ятниця,— але ти кажеш, що бог дуже сильний та великий; хіба ж він не такий сильний, як диявол?
— Так, так, П'ятнице,— відповів я,— бог сильніший за диявола, і тому ми благаємо бога, щоб він повалив його під наші ноги, щоб він дав нам змогу опиратись його спокусам і погасити його вогненні стріли.
— Але,— сказав він знову,— якщо бог сильніший, могутніший за диявола, то чому бог не вб'є його, щоб той не робив більше зла?
Я був дуже вражений цим запитанням, бо, хоч і був тоді вже старою людиною, але богослов з мене був ще молодий, а казуїст досить поганий. Спочатку я не знав, що сказати. Я удав, ніби не розслухав його, і спитав, що він сказав. Та він був надто зацікавлений моєю відповіддю, щоб забути своє запитання, і повторив його достотно тими ж самими словами, що я навів вище. На той час я вже трохи опам'ятався і сказав:
— Наприкінці бог суворо покарає його, бог береже його для суду, щоб вкинути потім у бездонну яму, де він горітиме у вічному вогні.
Ця відповідь не задовольнила П'ятницю, і він повторив мої слова:
— Береже! Не розумію, чому не вбити диявола тепер, не вбити його давно?
— Ти можеш також запитати мене,— сказав я,— чому бог не вбиває тебе й мене, коли ми чинимо тут зло та ображаємо його. Нас зберігають для каяття і для того, щоб згодом простити.