В такому настрої, я перебував з рік. Весь цей час я був такий далекий від бажання напасти на дикунів, що жодного разу не виходив на горб подивитись, чи не видно їх де-небудь і чи не залишили вони яких-небудь слідів свого недавнього перебування на острові. Я боявся, що, побачивши цих недолюдків, я знову захочу провчити їх, спокусившись слушною нагодою напасти на них зненацька. Я тільки забрав звідти човен і перевів його на східний бік острова, де для нього знайшлась маленька, дуже вигідна бухта, оточена з усіх боків скелями. Я був певний, що, боячись течії, дикуни ніколи не зважаться висісти в цій бухточці. Я перевів свій човен з усією оснасткою, з саморобною щоглою, саморобним парусом і чимось подібним до якоря (хоч навряд чи цей прилад можна було назвати якорем, так погано я його зробив). Одно слово, я забрав з того берега геть усе, щоб не залишити й ознак човна або людського житла. Крім того, як я вже казав, я жив потайливіше, ніж будь-коли, і виходив із своєї келії лише тоді, коли це було необхідно для моєї повсякденної роботи — тобто доїти кіз та доглядати свою невеличку отару в лісі. Але це було на другому боці острова, і тут мені не загрожувала ніяка небезпека. Можна було з певністю сказати, що дикуни приїздили сюди не для того, щоб знайти тут що-небудь, і тому не ходили в глиб острова. Я не мав ніякого сумніву, що вони не один раз були на березі і перед тим, і після того, як я, переляканий своїм відкриттям, став обережнішим. З жахом думав я про те, яка була б моя доля, якби, не підозріваючи небезпеки, я натрапив на них тоді, коли блукав по острову півголий і майже беззбройний (крім однієї рушниці, часто [142] зарядженої самим лише дробом). Що було б зо мною, коли б, замість відбитка людської ноги, я несподівано побачив п'ятнадцять-двадцять дикунів і вони погналися 6 за мною? Певна річ, я не втік би від них, бо дикуни бігають дуже швидко.
Іноді думки про це так гнітили мій дух і так тьмарили мій розум, що я довго не міг підбадьоритись і обміркувати, що треба робити. Я був не те що нездатний опиратись, а не мав навіть духу зробити те, що міг зробити; а ще менше міг би зробити що-небудь тепер, після таких довгих міркувань. Справді, серйозно обдумавши все це, я мусив засумувати. Такий настрій іноді тримався дуже довго, але нарешті завжди перетворювався на вдячність провидінню, що визволило мене від багатьох невидимих небезпек і утримало від лихих учинків, яких я сам ніяк не міг би уникнути, бо не мав про них найменшого уявлення і не знав про їх можливість.
Дедалі частіше турбувала мене думка, що не раз турбувала мою голову й раніше, відколи я зрозумів, що про нас піклується милосердне небо, охороняючи від небезпек, яких повно в житті. Яким дивним способом ми, самі того не усвідомлюючи, рятуємося від лиха, про яке навіть не догадуємось! Як у години запаморочення, коли ми вагаємось, коли ми, так би мовити, стоїмо на роздоріжжі, не знаючи, якою дорогою йти,— і навіть тоді, коли ми вже вибрали дорогу і ось-ось подамось нею,— якийсь таємничий голос затримує нас! Здається, ідо все — і природні поривання, і нахили, і здоровий розум, і навіть певна мета — закликають нас іти цим шляхом, а проте душа наша не може струсити з себе нез'ясованого впливу, якогось гніту невідомої сили, що не пускає нас туди. Згодом завжди виявляється, що, коли б ми пішли тією дорогою, яку вибрали зразу і яку, на нашу думку, повинні були вибрати, вона привела б нас до загибелі. Під впливом цих і багатьох інших подібних міркувань я надалі склав собі таке життєве правило: під час вагань сміливо йти за внутрішнім голосом і робити так, як він підказує. Я завжди слухав його таємничих вказівок, хоч догадувався про них лише через якийсь неясний дотик чи натяк. А що це правильно, я міг би навести багато прикладів із свого життя, особливо з останніх років перебування на цьому нещасному острові. Я не рахую багатьох випадків, які пройшли для мене непомітно і на які я неодмінно звернув би увагу, коли б завжди дивився на все так, як дивлюсь [143] тепер. А втім, ніколи не пізно порозумнішати, і я не можу втриматись, щоб не порадити всім розсудливим людям, чиє життя склалось так само або й не так незвичайно, як моє,— ніколи не нехтувати таємничим голосом провидіння, від якої б невидимої сили він не походив. Я не можу пояснити цього, але не маю сумніву, що в цих таємничих вказівках ми повинні бачити докази єднання душ, докази існування зв'язку між тілесним і безтілесним світом. Кілька дивних прикладів цього єднання я матиму нагоду навести під час дальшої розповіді про своє самотнє життя в цьому нещасному місці.
Гадаю, читачеві не здасться дивним, коли я признаюсь, що свідомість небезпеки, яка завжди загрожувала мені, свідомість, під гнітом якої я жив останні роки, і страх та тривога, що ніколи не покидали мене, знищили в мені всяку винахідливість і припинили всі мої плани щодо поліпшення свого добробуту та своїх хатніх вигод. Я дбав більше про свою безпеку, ніж про своє харчування. Я не насмілювався тепер вбити цвях або нарубати дров, бо боявся, щоб дикуни не почули шуму. З цієї ж самої причини не насмілювався я й стріляти. Найбільше боявся я розкладати вогонь, бо дим, видний вдень здалека, завжди міг зрадити мене. Через це я переніс в інше місце всю роботу, що потребувала вогню, як от виробництво горщиків, люльок та іншого приладдя. Якось, на велику мою радість, я знайшов дуже простору, природну печеру в скелі, куди, напевне, не зважився б удертись жоден дикун, якби він навіть був коло самого входу до неї. Лише такій людині, як я, що мала потребу в безпечному притулку, могло спасти в голову залізти в цю нору.
Отвір цієї печери був під високою скелею; край її підніжжя я цілком випадково (бо не маю досить доказів, щоб приписати все це провидінню) рубав суччя, щоб випалити вугілля. Але перше ніж розказувати далі, я мушу пояснити, для чого мені стало потрібне деревне вугілля. Як уже сказано, боячись диму, я боявся розкладати вогонь близько від свого житла, але мені треба було пекти хліб, варити м'ясо і взагалі куховарити. Отже, я задумав замінити дрова вугіллям, що майже зовсім не дає диму. Я бачив в Англії, як на вугілля перепалюють товсті гілки під шаром дерну. Так само почав робити і я. Цю роботу я провадив у лісі і переносив додому готове вугілля, яке й палив, замість дров, не боячись, що дим викриє моє місце перебування. Та це [144] між іншим. Одного дня, рубаючи в лісі суччя, я помітив за величезним кущем маленьку заглибину в скелі. Зацікавившись, куди веде цей хід, я насилу проліз у нього і опинився в печері, такій заввишки, як дві людини мого зросту. Мушу, проте, визнати, що виліз я звідти куди швидше, ніж уліз, і в цьому не було нічого дивного, бо в глибині печери було темно, і я, вдивляючись у темряву, побачив очі якоїсь істоти, диявола чи людини — не знаю, що горіли як дві зірки, відбиваючи тьмяне денне світло, яке приходило ззовні. Трохи згодом я опам'ятався і назвав себе тисячу разів дурнем. Я сказав собі, що той, хто двадцять років самотньо прожив серед океану, не повинен боятися хоч би й диявола. Я був певний, що в тій печері не було нікого, страшнішого за мене. Набравшися духу, я взяв головешку і знову поліз у печеру. Не встиг я зробити й трьох кроків, як позадкував, переляканий ще більше, ніж уперше. Я почув гучне зітхання, ніби від болю, потім якісь переривчасті звуки, подібні до бурмотіння, і знову важке зітхання. Я остовпів від жаху; мене всього облив холодний піт, і коли б на голові в мене був капелюх, не ручусь, що моє волосся не підняло б його вгору. Проте, зібравши всю свою відвагу і підбадьорюючи себе думкою, що бог є всюди і може захистити мене, я знову рушив у печеру і, піднісши головешку над головою, побачив на землі величезного страшного цапа. Він лежав, важко дихаючи, і, як видно, подихав від старості. Я торкнув його ногою, щоб примусити підвестись; він спробував, але вже не міг. І я подумав, що він може лежати тут і далі, бо коли він так перелякав мене, то напевне не менш налякає і кожного дикуна, що наважиться вдертись сюди.