– Саме так, – поважно одізвався той, хто, судячи з поведінки, сивих скронь і тупого виразу обличчя, був старшим.
– Ваню, – додав Георгій Іванович, – я тобі нагадую, що ти знаходишся на території, контрольованій Сполученими Штатами Америки, і під захистом американських законів. Свою долю ти маєш право вирішувати сам. Як захочеш.
– Я протестую, – сказав старший. – Ви чините тиск на громадянина СРСР.
– Я не чиню, – заперечив Георгій Іванович, – а роз'яснюю йому його права. Ваню, доки ти у нас, тобі нічого боятися.
– У нас руки довгі, – розглядаючи скромний пейзаж, що висів на стіні, ні з того ні з сього упівголоса і наче сам до себе зауважив "молодший" росіянин.
Чонкін поглянув на його руки з подивом і подумав, що бреше, не такі вже вони й довгі.
– Панове, – знову встряв Георгій Іванович, – займіть свої місця, ви тут, ти тут, – указав він на різні кінці столу, – і можете звернутися до пана Чонкіна, але без погроз.
– Так-так, звичайно, – пробурмотів старший і повернувся до Чонкіна: – Товаришу Чонкін, ми з вами зустрілися за дорученням радянського керівництва. Ми знаємо, що ви опинилися в американській зоні не зі своєї волі, а в результаті зрадницьких дій вашого командира, полковника Опаликова. Ви знаєте, що з ним після цього сталося. Ласі до сенсацій західні газетки пишуть, що ми його отруїли. Але це не ми. Я гадаю, що це зробили західні спецслужби для того, щоби підозра впала на нас.
– Не меліть дурниць, – сказав Георгій Іванович.
– Ми, – продовжив старший, – відкидаємо терор як спосіб досягнення політичних цілей. Ми діємо виключно методом переконання. Ми Опаликова не вбивали.
При цьому другий став підморгувати Чонкіну, наче кажучи: убивали, мочили, і тебе, суку, пришиємо неодмінно.
– У нас руки довгі, – сказав він наче сам до себе.
– Вас, – вів свою лінію перший, – ми ні в чому не звинувачуємо. Ми знаємо, що ви чесний радянський воїн, патріот. Ви на чужій території опинилися випадково і мрієте повернутися на батьківщину. Так ось, Ваню, – перейшов він на зворушливий тон, – батьківщина протягує тобі руку.
– У нас руки довгі, – втретє пробурмотів молодший.
– Ось, Ваню, підпиши, – сказав старший і поклав перед Чонкіним папір з якимось текстом.
– Це що таке? – насторожився Георгій Іванович.
– Заява для преси.
– Дозвольте! – Георгій Іванович узяв заяву, став читати: – "Панове журналісти, як відомо, я, Іван Васильович Чонкін, гвардії рядовий переможної Радянської армії, у результаті зрадницького вчинку мого командира, колишнього полковника Опаликова, опинився в американській зоні окупації Німеччини, де різні ворожі Союзові РСР сили намагалися схилити мене до зради батьківщини. Я мушу з усією рішучістю заявити, що зусилля цих панів цілком даремні. Будучи безпартійною радянською людиною, я тим не менше є патріотом своєї країни, усім серцем відданим нашим комуністичним ідеалам і особисто товаришу Сталіну. Вам, панове, вихованим у системі інших цінностей, можливо, не зрозуміти моїх почуттів, але я повертаюсь на батьківщину".
– Ага, – завершив читання Георгій Іванович, – сильно написано. І що ж ти, Ваню, з цього приводу скажеш?
Іван задумався. У цьому місці, якщо дати можливість, задумається і читач. Що міг відповісти Чонкін у таких умовах? Покірно погодитися зі своєю долею і поїхати з американського табору для переміщених осіб в радянський для ворогів народу? Ні, панове читачі! Чонкін, звичайно, ніколи не вважався крупним мислителем, а в очах деяких людей і взагалі був чимось на кшталт Іванушки-дурника, але й Іванушка-дурник також був дурником тільки спочатку. А коли життя чомусь таки його вчило, навчався і дечого в житті досяг. Так і Чонкін. Вислухавши пропозицію повернутися на батьківщину, він глибоко задумався і спробував уявити, а що ж таке для нього батьківщина, і перед його внутрішнім зором виникли обличчя старшини Пєскова, капітана Миляги, лейтенанта Філіпова, полковника Добренького, прокурора Євпраксєїна й інших подібних посадових осіб, і у всіх у них були довгі руки, і ці руки тяглися до його горла. Щоправда, і туманний образ Нюри з'явився десь на задньому плані. Але Нюра, як йому здалося, руками, очима і загальним виразом обличчя робила знаки: не треба, Ваню, не погоджуйся, не пустять тебе до мене і жити не дадуть.
Помітивши, що Чонкін вагається, Георгій Іванович сказав:
– Панове, я не можу приймати рішення за пана Чонкіна, тому що пан Чонкін – вільна людина і воліє розпоряджатися своїм життям на свій розсуд, але мені здається, що питання серйозне і було б справедливо дати панові Чонкіну якийсь час на роздуми.
– А навіщо? – здивувався старший з умовляльників. – Про що тут думати? Ваню, я тобі іще раз нагадую: батьківщина дає тобі шанс спокутувати свою вину і чесною працею заслужити прощення і довіру нашого народу. Будь-яка людина, в якої є хоча б краплина совісті й любові до батьківщини, негайно скористалася б цією пропозицією і полетіла б на крилах, поповзла б на череві…
– У нас руки довгі, – нагадав молодший.
– Ваню, – перебив гостя Георгій Іванович, – нагадую тобі, що ти вільна людина і маєш право вчинити як завгодно. Можеш повзати на череві, а можеш, стоячи на двох ногах, послати цих панів подалі.
– Подалі? – запитав Чонкін. – Це по матушці, чи як?
– Та хоч по матушці, хоч по батюшці, – підтвердив Георгій Іванович, – а я заткну вуха.
– Обережніше, Чонкін! – раптом злякався і закричав старший. – Не спробуй грубити. Я – генерал.
– Ах, генерал! – пробурмотів Чонкін. – Ах, генерал! – повторив він і згадав генерала, який із клоччям вирвав орден із його гімнастерки. – Ах, генерал! – повторив він утретє. І раптом у нього виникло бажання, абсолютно нестримне, зробити те, що йому підказав Георгій Іванович.
– А пішов ти, генерал… – сказав Чонкін.
Георгій Іванович дійсно, як обіцяв, заткнув вуха, продовження фрази не чув і тому не міг бути свідком образи радянських парламентарів при виконанні ними службових обов'язків. А коли витяг пальці з вух, почув уже іншу розмову.
– Ну гляди ж, Чонкін, гляди, – сказав старший голосом, сповненим гніву й образи. – Я з тобою розмовляв по-хорошому. Як старший товариш, як батько розмовляв. Я тебе попередив, у яку ти падаєш безодню. Я гадав, що ти ненароком потрапив у складне становище, і протягнув тобі руку…