Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол

Сторінка 84 з 89

Володимир Войнович

"Ну, все! — казав собі прокурор.— Тепер уже все".

Рішення його було непохитним. Він думав про те, що станеться, без остраху, спокійно, ніщо не могло йому перешкодити, і він не квапився.

Десь він читав чи чув, що перед смертю людина згадує все своє життя від початку й до кінця, і особливо яскраво — дитинство. Він також спробував згадати щось із дитинства, але нічого не пригадувалося, крім того, що він був товстим і незграбним хлопчиком і в залізничному училищі, де він розпочинав свою освіту, його звали Ковбаса.

Невиразно згадувалися й молоді роки, коли він, підрослий і схудлий, ходив у шкірянці з наганом, і ловив якихось мішочників, і вривався у квартири якихось буржуїв, і був у продзагоні, і брав участь у розкуркулюванні та в чомусь іще подібному, і згадувалися йому якісь люди, котрих він відправляв або в тюрму, або підводив під розстріл, і, як йому здавалося тепер, всі вони були схожими на Чонкіна, всі ворушили задерев'янілими вустами і просили простити.

Та він діяв від імені революції, яка нікого не дозволяла прощати, не дозволяла розслаблятися, вимагаючи все нових і нових жертв в ім'я світлого майбутнього, котре ось-ось мало настати.

Він не прощав і не розслаблявся, і кимось, але не собою, все жертвував, і вже, здається, зовсім втратив людську подобу, а йому казали: мало, мало. І вимагали ще щось зміцнити, і щось посилити, і він згодом став помічати, що діє не так з почуття обов'язку і зовсім не з вищих міркувань, а зі страху, що його звинуватять у злочинній м'якотілості, себто в тому, що був іще недосить жорстоким, і він намагався бути жорстоким достатньо, і про всяк випадок навіть із запасом, але' совість гризла його зсередини. Він намагався залити її горілкою — не виходило. Життя, по суті, стало суцільним катуванням, і ніякий суд не міг присудити гіршої покари.

Поклавши підборіддя на цівку рушниці,,прокурор думав, щось бурмотів, щось вигукував, і лице його було мокрим од сліз.

— Ну, гаразд,— сказав він собі.— Досить! Людиною бути не зумів, а жити гадом повзучим, черв'яком, тарганом, ні вже, даруйте.

Щоб здійснити задумане, перш за все треба було скинути чобіт, що він і спробував зробити, але в цей час у нужнику почувся натужний кашель, скрипнули дверці, якийсь чоловік, присвічуючи собі сірником, вийшов назовні.

— Хто тут? — злякано спитав чоловік.

Прокурор мовчав. Чоловік наблизився, і Павло Трохимович упізнав у ньому свого сусіда військкома Курдюмова, той був у чоботях і в шинелі, накинутій поверх білизни.

— Трохимович? — здивувався Курдюмов.— Ти чого тут стоїш? Гуляєш?

— Гуляю,— відповів прокурор похмуро.

— З рушницею?

— З рушницею.

— Гм. Та-ак! — Поведінка прокурора видалася Курдю-мову дивною.— Холоди нині стоять незвичні,— пожувавши губами, сказав він.— Минулого року, пригадую, я ще на Жовтневі в гімнастерочці бігав, а тепер ось і в шинелі зимно. Га? — Військком позіхнув, широко роззявивши рота.

Прокурор нічого не відповів. Він стояв, зіпершись на рушницю, і дивився повз Курдюмова. Холодна сльоза зірвалася ? підборіддя й покотилася кудись за комір.

— Все-таки не розумію,— мовив Курдюмов,— як це люди не усвідомлюють необхідності культурної поведінки в місцях загального користування. В нужнику достатня кількість необхідних вічок, а вони мостять купи перед дверима і де попало, так що без сірників дуже просто можна втелюжи-тися в якийсь екскремент. Ти б, Трохимовичу, як прокурор, вивісив оголошення, що хто буде злісно срати мимо дірки, буде притягнутий до кримінальної відповідальності. Га, Трохимовичу? Вірно ж кажу, га?

— Йди ти на...— процідив прокурор крізь зуби.

— Що? — не второпав Курдюмов.

— Йди на... сволото! — чітко повторив Євпраксеїн.

— А-а,— сказав Курдюмов і, втягнувши голову в плечі, негайно пішов геть.— Гей,ти! — закричав він звідкілясь з пітьми.— Ти б хоч рушницю покинув. Нічого з рушницями по ночах!

Але прокурор його вже не чув.

— Пора! — мовив сам до себе.— Досить! Досить! — повторив він, впираючись лівим носком у правий задник.— Насолодився життям, погуляв, дякую, і бувайте!

Над силу стягнув чобота, потім, дриґаючи ногою, розмотав і скинув онучу. Вітер підхопив її і поніс, перевертаючи.

— Ну ось,— сказав він з полегшенням,— а далі вже зовсім просто.

Спираючись на цівку рушниці, він підняв праву ногу і встромив великого пальця в дужку спускового гачка. Залишалося тільки поворушити пальцем, так, лише поворушити пальцем, і все буде одразу ж остаточно вирішено. І що дивно, він не відчував ніякого страху перед тим, що має статися, він був абсолютно спокійним.

— Ну, гаразд,— мовив він і, накривши підборіддям цівку, спробував поворушити пальцем, але нічого не відбулося, і прокурор не одразу зрозумів, що його власний палець відмовляється йому підкорятися.

— Дурниця якась,— пробурмотів він і знову спробував поворушити пальцем, і знову палець не послухався. Це було дивно й незрозуміло, він вирішив натиснути усією ногою, але й нога, зігнута в коліні, не поворухнулася.

"Та що ж це таке? — подумав він майже панічно.— Невже я такий боягуз і ганчірка, невже я не можу зробити те, що хочу? Адже я готовий до цього, я не боюся цього, я цілком спокійний".

— А! — скрикнув він, наче рубав дрова, і, виставивши вперед плече, ще раз зробив вольове зусилля, аби натиснути ногою, та вона була нерухомою. Весь його організм бунтував і відмовлявся виконувати послані мозком накази.

Від внутрішньої напруги йому стало жарко, і дихання почастішало. Він вирішив перепочити, зібратися з новими силами, приспати пильність організму.

— Зараз,— пообіцяв він собі,— зараз все буде гаразд. Треба тільки взяти себе в руки. Я ж справді не боюся, я готовий. Нічого страшного у смерті немає. Смерть не нещастя, смерть — це просто ніщо, порожнеча.

Він відчув, що його б'є пропасниця, і течія думки змінилася. "А як же інші? — подумав він.— Інші ж не кращі за мене. Вони грабують, ріжуть, брешуть, зраджують найближчих друзів, відрікаються від дружин, дітей і батьків і, нічим не терзаючись, доживають свій строк і спокійно вмирають у своїх постелях. А я ще молодий і повен сили, я б міг ще щось зробити, за віщо ж мені, коли я так страждав, смертна кара? Я жити хочу, жити! Хай ким завгодно — негідником, бандитом, гадом повзучим, черв'яком, тарганом, але тільки жити!"