— Не можу знати! — відповідав Дринов, плутаючись, у якій руці слід тримати ножа, в якій виделку, і боячись помилитися.
— Та їжте, як вам спідручніш,— сказав Сталін і налив гостеві склянку горілки із запітнілого графина.— Ні, я не думаю, що це від слова ЧОН, я гадаю, що прізвище древнього походження. Давайте, товаришу Дринов, вип'ємо за простого російського солдата Чонкіна.
Підім'явши під себе шинелю, Чонкін в очікуванні виконання вироку коцюрбився на нарах і снував свої невеселі думи. Чи міг він уявити, що в цю хвилину сам Сталін стоячи п'є за його здоров'я?
Відпустивши Дринова, Сталін зайнявся своїми поточними справами: почергово прийняв чотирьох наркомів, двох директорів заводів, розмовляв по телефону з командуючими фронтів, обговорював конструкцію нового літака, давав вказівки по евакуації великого машинобудівного заводу, вникав у деталі плану створення партизанських з'єднань, підписав списки нагород і розстрілів, продиктував телеграму Черчіллю і лише о п'ятій, випивши склянку кефіру, ліг спати. І, засинаючи, згадав він розповідь генерала Дринова й знову почав думати про Чонкіна, зворушено, з теплом і любов'ю.
— Чонкін! Чонкін! — крізь сон бурмотів він і смачно цмокав губами.
Чонкін бачився йому уві сні. Він привидівся велетенського зросту богатирем з довгим русявим волоссям і ясним поглядом блакитних очей. Розмахуючи палицею, Чонкін громив усіх його ворогів, і сам Гітлер боягузливо біг навка-рачки, схожий на маленьку злу собачку з карикатур Кукри-ніксів.
Того ж вечора, коли Сталін приймав Дринова, Гітлер одержав телефонограму, що танкова група Гудеріана, форсувавши річку Тьопу, розпочала операцію "Брудер-шафт".
З добрим настроєм Гітлер ліг спати. Йому снився князь Голицин, велетенського зросту богатир з довгим русявим волоссям і ясним поглядом блакитних очей. Він їхав на білому коні під білим знаменом, посадженим на піку з довгим древком. За князем рухалася тьма воїнства — дов-гобородих селян в личаках та свитах, підперезаних мотузками. Селяни піднімали правиці й, виражаючи своє захоплення, вигукували:
— Хайль Гітлер!
65
Увечері після суду в райкомівській їдальні відзначали закінчення справи. Присутні були місцеві керівники з дружинами і члени виїзної сесії. Запрошували й приїжджого генерала, і Лужина, і Фігуріна. Та вони не з'явилися, не пошанували.
Головував, як і на суді, полковник Добренький, але героєм вечора був, звісно, Павло Трохимович Євпраксеїн. Всі знали, від кого він отримав особисту подяку, всі його вітали, цікавилися його здоров'ям, запитували про дружину, про дітей, а дружина Борисова Манька сиділа поряд, і стригла очима, і терлася своїм коліном об його коліно, і за всілякими наїдками неодмінно лізла у дальній кінець столу і при цьому налягала на Євпраксеїна своїми грудьми, які могли не схвилювати хіба що пенька.
Але Євпраксеїна вона не схвилювала, хоча пеньком він не був, а втім, хтозна, цей бік його життя залишався у глибокій тіні. В усякому разі, Маньчині поклики зосталися повністю проігноровані, і Манька, а також інші учасники цього вечора вирішили, що прокурор просто очамрів від щастя, яке спіткало його, а може, й гірше — загордився.
Та справа була, звичайно, не в тім, що він загордився, де там, він був похмурим з самого початку, він механічно підводився, коли пили за Сталіна, за перемогу, за щось іще, пив багато, закушував мало і не бачив нікого, окрім маленького червоновухого чоловіка, який стояв, так би мовити, перед його внутрішнім зором і над силу ворушив задерев'янілими губами: "Прошу простити!.."
Патефон грав "На сопках Маньчжурії", полковник Добренький співав "Ой ти, Галю, Галю молодая...", потім співали і "Хаз-Булат удалой", і "Коробочку", і щось іще, і Манька Борисова більш од усіх надривалася й верещала до сліз, а потім, здається, ще й танцювали під той же патефон, а прокурор сидів на одному місці, пив, дивився в одну точку і не бачив перед собою нікого, окрім Чонкіна, котрий ворушив губами: "Прошу простити!"
Бачачи, що прокурор настільки очамрів і загордився від найвищої подяки, що нікого знати не хоче, всі врешті-решт махнули рукою, перестали на нього зважати, і потім ніхто не міг згадати точно, коли і як він пішов.
Як свідчила згодом дружина його Азалія Митрофанівна, додому прокурор з'явився посеред ночі, нічого особливого у його вигляді вона не побачила. Пальто на ньому було, звичайно, розстебнуте, частину ґудзиків він десь розгубив, і хлястик був одірваний, і правий бік увесь у крейді, і права щока роздряпана, але подібне з ним траплялося й раніше. Але ось що правда, то правда,— поводив він себе дещо незвично. Не галасував, не буянив, а навпаки, старався поводитись зовсім сумирно, скинув у передпокої чоботи й онучі, пройшов босоніж до свого столу, увімкнув настільну лампу і сів щось писати. Він завжди писав на п'яну голову якісь листи і заяви, але звичайно з криками, з биттям себе в груди, з погрозами, що він щось негайно вчинить, а цього разу все мовчки. Раз він підвів голову, і Аза помітила, що на щоці його тремтіла сльоза. Вона стурбувалася й хотіла запитати, що сталося, але не запитала, боячись розбудити в ньому звіра.
Він продовжував щось писати і, як з'ясувалося згодом, то були варіанти однієї й тієї ж думки: "Процес над Чонкіним прошу вважати недійсним" (закреслено), "Мою промову прошу вважати недійсною" (закреслено)...
Він писав, закреслював, жмакав папір і жбурляв під стіл, а потім стомився, зронив голову на руки і в такому положенні завмер. Аза заспокоїлася й задрімала, і їй здалося, що спала вона зовсім недовго, та, коли прокинулась, Павла Трохимовича в хаті вже не було.
Коли б Аза вчасно виявила і відсутність рушниці, вона могла б іще вискочити на вулицю і, можливо, навіть відвернути нещастя (хоча, звичайно, малоймовірно), але їй, як вона згодом пояснювала, і в голову не могло прийти, що він ц е зробить.
В той час, коли вона лежала з розплющеними очима і думала, куди б міг подітися її чоловік, він стояв біля нужника з рушницею, і рушниця його була заряджена жаканом.
Було темно, підмерзало. Зривався вітер, і снігова крупа сипалася крізь рідкі зорі. Все довкола побдліло.