— Світло! Світло! Яке жахливе світло!
І тут Нюра прокинулась. І уздріла не вві сні, а насправді, що вся кімната осяяна якимсь дійсно жахливим пронизливим і неприродним світлом, по кімнаті метається незвично висока Олімпіада Петрівна і щось кричить. Нюра злетіла з лавки, поглянула у вікно і теж закричала. Весь простір за вікном був залитий цим пронизливим мертвим світлом без тіней, річка Тьопа палала, величезне полум'я клубочилося над нею, здавалося, по всій довжині. Полум'я наче рухалось від річки до села, схоже було, що ось-ось все спалахне, запалає.
— Що це? — почула Нюра позаду шепіт Олімпіади Петрівни.
— Не знаю,— сказала Нюра.
Раптом з неба посеред вулиці спустилася довга постать у білому. Здійнявши руки догори, постать часто чеберяла ногами і підстрибувала, наче виконуючи якийсь шаманський танок. Враз вона повернулася до Нюри білим лицем-і очі її страшно блиснули.
— Ой! — вигукнула Нюра, впізнавши у постаті небіжчика Гладишева.
Далі на вулиці з'явилися й інші постаті в білому. Це люди, уздрівши настання кінця світу, висипали надвір у самій білизні. Якийсь очманілий півень, вирішивши, напевне, що проспав день, злетів на тин, залопотів крильми і пронизливо кукурікнув.
А між тим найхолоднокровніші люди, отямлюючись, усвідомили, що це жахливе сліпуче світло йде від якихось машин, котрі напівколом оточили село. Скільки їх було — п'ятдесят? сто? тисяча? — згодом висловлювалися найрізноманітніші версії. В цьому світлі пара, що клубочилася над річкою Тьопою, здавалася полум'ям.
Потім уже стало відомо, що це була розроблена Там, Де Слід, і талановито проведена операція, за яку її керівники отримали нагороди, яка згодом багато разів згадувалася в різних наказах, інструкціях і тактичних настановах. Через три роки вона була блискуче повторена маршалом Жуковим на Кюстрінському плацдармі і назавжди лишилася в історії.
Люди щойно почали отямлюватися, як у село в'їхала вантажна машина з розтрубами на кшталт грамофонних, але набагато більших розмірів, що стирчали на всі боки.
— Увага! — оглушливо волав, аж гавкав чийсь голос.— Усім мешканцям села наказую: взявши з собою все найне-обхідніше, не більше двадцяти кілограмів на людину, зібратися перед конторою для посадки на автомобілі. На збирання дається сорок хвилин. ;Хто запізниться, буде доставлений примусово. До тих, хто ухилиться, вживатимуться всі заходи впливу, аж до зброї. Увага!..
Повільним ходом машина проїхала з краю до краю села і назад, багато разів прогавкавши наказ.
Потім частина машин, що освітлювали операцію, перегрупувалася, невелика колона увійшла в село і вишикувалась навпроти контори, решта машин продовжували світити. Разом з колоною в'їхала новенька "емка" і, вилискуючи лаком, <:тала трохи збоку. Задні дверцята відчинилися, з них повільно виліз невисокий на зріст чоловік у білих бурках, прошитих шкіряними смужками, в шинелі з хутряним коміром, у високій папасі, в окулярах, в білих рукавичках. Він ступнув на підніжку, опустив одну ногу на землю і так лишився стояти — одна нога на землі, друга на підніжці, а права рука завмерла на напіввідчинених дверцятах. Так цей чоловік і стояв, не рухаючись ні туди ні сюди, наче в зупиненому кінокадрі.
Він тримався осторонь і збоку спостерігав за тим, що відбувалося перед його очима, наче не маючи до цього прямого відношення. Але саме він і був головним організатором та керівником цієї дивовижної за своїм задумом і масштабом операції. Він стояв сам, ніхто із групи дрібніших командирів, які перебували неподалік, не зважувався до нього наблизитись, але досить йому було ворухнути бодай пальцем, як будь-хто з них чи всі гуртом кинулися б щодуху виконувати будь-який його наказ.
43
Це був Лужин.
Він стояв, він чув крики, лайку, плач і розпачливі зойки, але ні те, ні друге, ні третє, ні четверте не зачіпало струн його душі, не збуджувало в ньому співчуття, його турбувало тільки те, аби завантаження живого товару було проведено в строк і, по можливості, без зайвого шуму.
Стара Олімпіада Петрівна ніяк не могла змиритися з неминучим. Раз по раз вона кидалася до вертухаїв, котрі оточили натовп.
— Товариші! — гукала вона, вказуючи на Вадика.— Цей хлопчик — син політпрацівника Червоної Армії.
Вертухаї відвертали пики. Вадик кричав: "Бабусю!" — і хапав її за пелену.
Нюра бачила все, ніби уві сні. Раптом з'явився перед нею Гладишев з Гераклом на руках, його з усіх боків підштовхували вертухаї. Нюра більше не дивувалась. Напевне, настав страшний суд, і мертві підвелися.
Згодом уже виявилося, що своє самогубство Гладишев симулював. Насправді весь цей час він переховувався в льоху, через що Афродіта й не бажала підселення до них чужих людей. Тільки ночами він вилазив і спав з дружиною. І ось, тепленького, його вигребли разом з усіма.
Нюра потім не могла згадати, що за чим відбувалося, як опинилася вона в машині поряд з сімейством Гладишева,— все згадувалося уривками.
Враз посадка припинилася. Вертухаї закрили борти і розмістились на окремих лавках, спиною до кабіни, обличчям до конвойованих. Вже чільна машина розверталася перед конторою, вже Лужин підтягнув ліву ногу, щоб поставити її поряд з правою на підніжку свого легковика, як почулися вигуки:
— Стій! Стій!
І перед очима тих, хто від їздив, постала чудова картина. Два дужих вертухаї, схопивши за руки, бігом котили по вулиці на коліщатах інваліда громадянської війни Іллю Жикіна.
Перша вантажна машина зупинилася, і на ній знову відкрили задній борт.
— Нумо, узяли!
Вертухаї на ходу підхопили інваліда під пахви і почали розгойдувати, щоб закинути в кузов. Тут сталося непередбачене. Жикіну вдалося вирвати руку, і він, падаючи, встиг зацідити нею в око лівому вертухаю. Той охнув, схопився за око і випустив Жикіна. Але в цей час інший вертухай встиг знову схопити праву руку Жикіна, що перебував уже в стані вільного падіння. Вкорочене тіло Жикіна смикнулося, і саморобний візок, до якого він був припасований ремінцями, з розгону вдарив вертухая по ногах трохи нижче колін. Той гепнувся, ніби підкошений, і, дико виючи, корчився в пилюці. Його товариш двома руками тримався за підбите око. Сам Жикін лежав нерухомо трохи збоку, поблискуючи коліщатами, як потерпілий від аварії автомобіль.