— Голицина? — здивувався Сталін.
— Князя Голицина,— повторив Берія, наголошуючи на слові "князя".— Грандіозна змова. Мої хлопці попрацювали. Постаралися. Та ти сам почитай. Сам усе побачиш.
— Ніколи мені читати,— скосив око на папку Сталін.— Виклади коротко.
— Гаразд. Дуже коротко. Уяви собі нічим не примітний літній день незадовго до початку війни. Глухе російське село. У них, у росіян, всі села глухі. Сонечко світить, пташки щебечуть, троянди... Ні, не троянди... картоплі цвітуть, метелики...— Лаврентій зобразив політ метелика...— літають. І раптом щось зовсім велике, щось зовсім не метелик— літак.
Берія помовчав, даючи слухачеві змогу вжитися в картину.
— Слухай, Лаврентію,— поморщився Сталін,— ти мені про метеликів не розказуй. Про метеликів я можу покликати когось іншого, він мені краще розповість. Ти мені давай по суті.
— Гаразд,— погодився Берія.— Даю по суті. Уяви собі місто Берлін, канцелярія рейхсфюрера, Гітлер сидить у своєму кабінеті і розмірковує над планом "Барбаросса". Він збирається напасти на Радянський Союз, але розуміє, що справа ця небезпечна. Тому що Німеччина, звичайно, сильна держава, але Радянський Союз сильніший. У мене, міркує він, є гармати, танки й літаки, але й у нього, в тебе тобто, також є гармати, танки й літаки. Отже, треба розраховувати не лише на силу, а й на нестійке (на його, звісно, думку) внутрішнє становище. Новий лад, на його думку, в Росії ще недостатньо зміцнів. Російський народ, вихований у традиціях самодержавства, хоче, аби в нього був цар, був поміщик, щоб поміщик йому казав: "Ти отут виори, ти оце посій і, коли збереш урожай, половину дай мені, а половину сам можеш з'їсти". І ось цей Гітлер звертає увагу на всіляких недобитків типу колишніх дворян, колишніх царських поплічників. І знаходить, окрім інших, князя Голицина. Цей князь потрібен Гітлеру, як прапор, під яким можна зібрати всіх невдоволених нашим ладом, об'єднати їх, підготувати до боротьби проти радянської влади. І от незадовго до війни цей самий Голицин під личиною звичайного червоноармійця прибуває літаком у село Красне, в цьому, приміром, місці,— Берія тицьнув пальцем у глобус,— поселяється в однієї місцевої жінки і починає плести свою павутину. План його простий і зрозумілий: дочекатися, коли Гітлер кине на нас свої сто дев'яносто дивізій, підготувати повстання і в потрібний момент за сигналом з Берліна вжарити нам у спину. Таким чином він сподівається відтягнути частину наших сил з фронту, роздробити їх, а там...
— Годі!—різко перебив Сталін.— Ти говориш так, наче тобі самому це подобається. Де він зараз, цей князь?
— Будь спокійним. Тепер він у надійних руках,— сказав Берія і показав два свої кулаки.
Сталін поклав люльку на стіл, пройшовся кабінетом.
— Голицин! Князь Голицин! бурмотів він майже пошепки.
Берія знав, що робив. Він знав, що Сталіну зараз, як ніколи, потрібен хтось, на кого можна було б скласти вину за невдалий початок війни.
— Так,— сказав Сталін, подумавши.— Я завжди знав, що один внутрішній ворог небезпечніший від ста зовнішніх ворогів. Я завжди вказував, що колишні експлуататори й дворяни ніколи не змиряться зі своєю історичною поразкою. Але, очевидно, я надто довірливий, я не можу собі навіть уявити, що ці люди так ненавидять новий лад, так ненавидять нову Росію, що готові виступати проти неї в спілці з лютим ворогом. Ну, що ж, Лаврентію, вороги кидають нам виклик, ми його приймемо. На прикладі цього Голицина ми покажемо народові, чого прагнуть ці капіталісти й поміщики. І на цьому ж прикладі ми покажемо капіталістам і поміщикам, що народ наш любить радянську владу і не хоче їхнього повернення. І на цьому самому прикладі ми покажемо біснуватому фюреру, що він дарма розраховує на цих дрібних прислужників, вони йому не допоможуть.
Він узяв ручку і на першому аркуші справи князя Голицина своїм дрібним, але чітким почерком вивів:
"Князя Голицина і спільників судити показовим судом з висвітленням у пресі. Не знаю, як для решти, але для князя Голицина, гадаю, розстріл не буде надто суворим покаранням за законами воєнного часу.
Й. Сталін"
40
Старожили запам'ятали, що того вечора в селі страшенно вили собаки. Вони вили, вищали, гавкали і металися на прив'язі, наче хотіли про щось попередити своїх господарів. Рахівник Волков звернув увагу на поведінку свого Джека і навіть подумав, що діло нечисте, що дарма собака так не хвилюватиметься. Волков позирнув на небо, воно було ясним, з зірками, але без місяця. Невидимий у пітьмі літак монотонно свердлив у небі дірку, уривчастий звук двигуна здавався звичним, мирним. Рахівник послинив і підняв угору палець, намагаючись визначити напрямок і силу вітру, але ні сили, ні напрямку не було. Волков постояв, покурив, справив нужду під яблунею, а потім, перш ніж застібнути матню, довго підстрибував.
Джек так само рвався з цепу, гавкав, валував і навіть аж ніби плакав.
— Ну-ну, не бешкетуй! — гримнув на нього господар і дав псові чоботом у морду.
Той завищав, забився в буду і продовжував вити звідтіля.
"Так,— подумав Волков,— щось це, певно, означає".
У двадцятих роках під час служби в Туркестанському військовому окрузі випало йому бути свідком сильного землетрусу, і тоді теж так само хвилювалися і вили собаки. Але в широтах, де проживав нині однорукий рахівник, стихія поводилася сумирно, нічого страшнішого за буреломи і виходу Тьопи з берегів зроду не бувало.
Не знаючи, як пояснити поведінку тварини, Волков повернувся до хати.
41
Наближення чогось незвичайного відчув начебто і кабан Борко. Звечора він вищав і рохкав під дверима, і коли Нюра його впустила, довгб не міг знайти собі місця і бігав по кімнаті, забиваючись то під піч, то під лавку.
Тієї ночі Нюра довго не засинала. Згадувала Чонкіна, все своє життя і всілякі дурниці, багато чого лізло в голову.
Потім приснилося їй, наче йде вона з Чонкіним якимось полем, він тримає її за руку і цитає, чи далеко ще, а вона відповідає: ні, зовсім недалеко. І зустрічає їх підполковник Лужин у самих лише кальсонах і калошах на босу ногу й каже: "Ось, Бєляшова, я саме хотів запропонувати вам замість вашого Чонкіна оцього, може, він вам підійде". Нюра дивиться на Чонкіна, а він їй підморгує, мовляв, погоджуйся, тому що я — це я і є. І Нюра запитально дивиться на нього й ніяк не може зрозуміти, справжній це Чонкін чи якийсь інший, підроблений під справжнього. Раптом з'являється Любов Михайлівна і приносить Нюрі зарплату за три місяці. І от вони вже сидять за столом: і Нюра, і Чонкін, і Лужин, і Любов Михайлівна, і враз до кімнати вривається Олімпіада Петрівна і волає не своїм голосом: