Коли б хтось хотів назвати польку суб'єктивною, то фантазія українки є в найвищий мірі предметною і поетичною. Обидві відтворюють швидко, але коли перша концентрує всі предмети, образи, що западають їй в душу, як у фокусі лінзи, то друга відбиває їх подібно до гарного дзеркала — чисто і чітко.
Полька веде розмову, як у французькому салоні, українка розповідає з природною правдивістю якогось Тургенєва, якогось Гоголя. Полька іскриться душею, вона як вістря, кожний вислів — якийсь каламбур, кожний рух — якась епіграма, її дух — це рапіра. Блискучі випади, тонкий розум, витончений такт, люб'язна розпущеність при повному володінні собою роблять цю жінку настільки ж чарівною, настільки й небезпечною. Полька грає свою роль в житті так, як вона собі її створює, українка — як вона вміє поводитися з іншими, вона практичний домашній філософ. Вона має багато ідей. Якщо полька має талант виставляти свою персону у вигідному світлі, панувати над ситуацією, є винахідливою у здійсненні своїх намірів, то українка вміє розуміти чуже, вона є спостережливою, має знання людської натури, вона не може бути перевершеною у проникливості, у глузді та вирозумінні. Так як вона наскрізь бачить чуже горе, так заглиблюється у власну натуру, і за знанням людей йде знання самої себе. А то гірке і сумне пізнавання.
Багаті на таланти полька та українка у Галичині беруть активну участь у громадському житті, вони є просто надокучливими дилетантками, вони мають вплив, якого заслужили, бо мають дар його здійснювати — мають добру освіту.
Поряд з рідною мовою вони, звичайно, говорять дуже добре по-французьки, по-німецьки, а в новіших часах, нерідко й по-англійськи. вони читають Вольтера й Віктора Гюго, Шекспіра і Маколі в оригіналі, вони захоплюються своїми Міцкевичем і Лелевелем, Квіткою і Шевченком, але не заглиблюються в літературу.
Їхнє виховання — вже інше, вони вчаться одночасно і читати, і їздити. Сувора школа матері, салону, верхової їзди, запальний народний танець дають їм одночасно і грацію і енергію. Вони можуть загнати лисицю і виконати якусь з сонат Бетховена.
Вони розсилають гостроти з такою ж смертоносною впевненістю, як і кулі з пістоля. Звичайно, відіграють вони свою роль і в літературі. Жодна з обидвох націй не має письменниці з генієм якоїсь Жорж Занд, але вони можуть їх сподіватися, бо їхні жінки поряд з талантом виявляють відчуття природи, ті людські почуття, ту творчу наївність, яка на Заході вже втрачена. Впадає в очі, як тут жінки зберігають хист, зокрема, до літературних творів.
Музичний талант слов'ян — національна риса характеру — найбільше виявляється в українки. Її чудові, часто глибоко меланхолійні, дико веселі народні пісні значно перевершують польські.
У рідких випадках обидві є придатливі для сцени. Малоросійський театр стоїть ще дуже на низькому рівні, щоб його можна було порівнювати із західноєвропейським, але польська драма — високого рівня, і польська вистава на свіжому повітрі, душа якої — полька, є рівновартісною французькій.
У житті своєї країни, свого народу галицькі жінки беруть активну і палку участь. Патріотизм українки не піднявся до якихось блискучих чинів, але під час більше, ніж 300-літніх страждань під пануванням Речі Посполитої, — з непохитним терпінням, з непорушною любов'ю до своєї національності, у спротиві до польських домагань він зберігся в подиву гідний спосіб. Через пісню і слово вона влила в душу босоногого хлопчини ненависть та завзятість, на Поділлі, на Україні та в Галичині вона врятувала русинську національність. Супроти неї полька є аристократкою. Вона має щось від суверена. У українки, на противагу, ідеї свободи та рівності знаходяться в крові. Вона є демократкою, а в релігійних справах має нахил до сумнівів.
Полька-католичка є побожною чи легковажною і закінчує врешті-решт святенництвом. Відданість русинки має інші мотиви. Церква довгий час була останнім притулком її національності. Нарешті, східнослов'янський світогляд про мізерність буття, про неминучість, з якою все відбувається, про вороже протиставлення природи і людини, про рівність та людську любов, відповідає первісним ідеям християнства, які найбільший мислитель нової доби Шопенгауер філософськи пояснив і розвинув.
Яким би особливим не було слов'янське життя на Сході, його найбільшою особливістю є стосунки мужчини і жінки. Тут вони є прямою протилежністю Заходові. Жінка стоїть вище мужчини. Не в сенсі романсько-германського пошанування, яке відгороджує жінку через ідолопоклонницький культ, немов якогось азіатського деспота. Жінка на слов'янському Сході стоїть не на вівтарі, але й не є полонянкою "святинь дому". Вона перебуває у вирі життя і керує. Це видається тут природним. Один відомий німецький етнограф каже: "Коли правильним є те, що у романських народів статі рівні, у германських — жінка стоїть нижче від мужчини, то у слов'ян жінка мужчину перевищує".
Тут немає якоїсь слабкої статі. Жінка повсюдно стоїть з мужчиною на рівній нозі — вдома, в товаристві, у громадському житті. Мужчина звичайно схильний розглядати жінку, як свою власність, тут не знайдете й сліду від цього. Вона віддається мужчині з кохання, як рівна, на рівних умовах. Цього вона дотримується і в шлюбі. У неї немає жодного обов'язку, який мужчина не знав би так само. Жінка залишить мужчину з наймізернішої причини, бо вона знає, що збереже своє становище у суспільстві. Розлучена жінка є тут типовою в суспільстві, на сцені, в поезії. Вона вільна, як і мужчина, але без того, щоб втрачати привілеї своєї статі. Вона приймає своїх друзів, є центром салону, клубу, літературного товариства. Сприятливе становище, яке вона має, як розлучена жінка, дає їй почуття власної гідності, з яким вона вступає у шлюб. Вдома вона господиня, в товаристві вона задає тон. Завдяки їй все життя її народу зберегло свої витончені і в той же час прості форми, оту радісну грацію, якої вона ніколи не втратить, — ні на полюванні, ні у ляндтагу. Жінка є всюди, де є мужчина, і всюди зберігає свої манери і звичаї. Ця риса властива не лише вищим верствам. Треба бачити гуцула, коли він гірською стежкою за вуздечку зводить вниз коня своєї дружини. Галицький селянин є під владою своєї жінки. Поляк рішуче співає в народній пісні: "Не піду з шинку більше додому, бо вдома дістану стусанів".