Чоловік вирішив перепочити. Відсапався і, ледь-ледь розплющивши очі, оглянувся назад, щоб переконатися, що подолав чималу відстань, і побачив, що він і на п'ять метрів не піднявся. Навіщо ж тоді він так мордувався? Та й схил ями здавався звідси вдвічі крутішим, ніж знизу. Він силкувався вилізти з ями, а, виходить, тільки загруз у піску. Ще страшніша картина відкривалася вгорі: над самою головою дорогу перепиняв піщаний виступ.
Охоплений розпачем, чоловік зробив ще одне зусилля і як тільки простягнув руку вперед, пісок раптом осунувся й викинув його на дно ями. В лівому плечі щось тріснуло, наче паличка для їди. Однак особливого болю він не відчув. Якийсь час пісок сипався вниз, ніби хотів залікувати завдану йому рану, а потім нараз зупинився. На щастя, пошкодження виявилося незначним.
Отже, ще рано лякатися.
Ледве стримуючись, щоб не закричати, чоловік поволі вернувся до хати. Жінка спала у тій самій позі. Він покликав її спочатку тихо, а потім щораз голосніше й голосніше. Вона нічого не відповіла й тільки ніби невдоволено перевернулася на другий бік.
Пісок посипався з неї на землю й оголив її плечі, руки, боки та стегна. Проте зараз чоловікові було не до цього. Він підступив до неї і зірвав з голови рушника. На відміну від обсипаного піском тіла, її плямисте обличчя справляло неприємне враження. І якщо вчора при світлі лампи воно здавалося білим, то напевне завдяки пудрі. Тепер цей білий шар потріскався і почав одпадати — так відпадає борошно з дешевої котлети, приготованої без яєць. Несподівано для себе чоловік подумав, що пудрою служило, мабуть, звичайнісіньке пшеничне борошно.
Нарешті, ніби засліплена яскравим світлом, жінка ледь-ледь розплющила очі. Він схопив її за плече й струснув. Слова виривалися з нього, немов благання:
— Слухайте, нема драбини! Як у біса звідси вибратися? Без неї, видно, тут не обійтися!
Жінка квапливо підняла рушник, кілька разів витерла ним обличчя, потім повернулася спиною і лягла долілиць. Невже засоромилась? Яка дурниця! І чоловік закричав — так, наче його прорвало:
— Мені не до жартів! Просто біда, якщо ви зараз же її не принесете! Я не маю часу на балачки! Куди ви її заховали? Перестаньте мене дражнити, а давайте драбину!
Але жінка мовчала і тільки крутила головою, лежачи в тій самій позі.
Нараз чоловік закам'янів. Погляд його застиг, у грудях щось сіпнулось і сперло дихання. Нарешті він зрозумів безглуздість своїх запитань. Так, драбина була з мотузків... Отже, не могла стояти... Тож якби навіть він її роздобув, однаково не зумів би повісити. Виходить, драбину забрала не жінка, а хтось інший, згори... Чоловікове обличчя, заросле й обсипане піском, почало набирати жалюгідного вигляду.
Дивне поводження жінки й мовчанка набували якогось зловісного відтінку. Чоловік ще вагався, не знав, вірити своїм очам чи ні, але в глибині душі розумів, що справдилося його найгірше передчуття. Можна було не сумніватися, що драбину забрано з її відома та повної згоди. Вона напевне була співучасницею в цій поганій справі. Тож, природно, її поза не має нічого спільного ні з сором'язливістю, ні з необізнаністю. Скоріше вона видає в ній жертву або злочинця, готового прийняти будь-яку кару. От попався у пастку! Як необережна голодна мишка, що її жук-стрибун виманив у мертву пустелю...
Чоловік стрепенувся й побіг до дверей, щоб іще раз виглянути надвір. Дув вітер. Сонце висіло майже над самою ямою, а з перегрітого піску здіймалися хвилі повітря, схожі на мокру кінострічку. Піщана стіна стала ще крутішою і своїм виглядом ніби попереджала його м'язи і суглоби про марність опору. Гаряче повітря проникало в шкіру. Спека ставала все більшою.
Раптом чоловік заверещав, мов божевільний. Про що — сам не знав, а тому його слова не мали змісту. Він просто щосили кричав — так, наче сподівався, що кошмарне видиво злякається, одумається і, попросивши вибачення за випадково заподіяну шкоду, викине його з дна піщаної ями. Однак його голос, незвиклий до крику, був тонкий і кволий. І хто-зна, чи далеко лунав, бо його поглинав пісок і розвіював вітер.
Та несподівано страшний гуркіт закрив йому рота. Як і попереджувала вчора жінка, висохши на сонці, на північному боці ями обвалився піщаний виступ. Під його ударом хатина жалібно застогнала, ніби її силоміць крутили і гнули, а потім із щілин у стіні та піддашші з шурхотом потекла сіра кров. Чоловік затремтів так, наче то його самого збили з ніг, його рот був повен слини...
Ні, це щось неймовірне! Така подія виходить за будь-які межі. Хто має право ставити пастку на дорослу людину, що внесена в книгу породинного запису, працює за фахом, сплачує податок і застрахована на випадок захворювання, як на мишу або комаху? Не хотілося вірити своїм очам. Якесь непорозуміння! Авжеж, таки непорозуміння. Чогось іншого й уявити собі не можна.
Бо хіба з нього була б їм якась користь? Адже він — не кінь і не віл, тож його не примусиш на них трудитись. А коли його не можна використати як робочу силу, то навіщо тримати серед оцих піщаних стін? Та й для жінки він був би зайвим тягарем.
Однак... однак чого він у цьому не впевнений?.. Чоловік глянув на піщану кручу, що його оточувала, майже здушуючи горло, й мимоволі згадав про свою недавню жалюгідну спробу вирватися на волю. Така боротьба нічого не варта, лише тіло спаралізувала безсиллям... Мабуть, цей світ особливий: його роз'їв пісок, і звичайні правила співжиття втратили свою чинність... Для такого сумніву було чимало підстав. Скажімо, хіба не свідчило про небезпеку те, що лопату та бідони приготували для нього заздалегідь, що без його відома забрали драбину, а жінка нічого не пояснила йому і з моторошною покірністю жертви мовчала? І, мабуть, не випадково вчора ввечері кілька разів прохопилася, що розраховує на його тривале перебування в її домівці.
Покотилася вниз ще одна, менша, піщана лавина.
Охоплений неспокоєм, чоловік повернувся до хатини. Він підійшов до жінки, що все ще лежала долілиць, і раптом підняв праву руку. В глибині його очей зблиснула прихована злість. Але в ту ж мить піднята рука безсило опустилась. Якби він ударив жінку, то, мабуть, відчув би полегкість. Проте була загроза, що тоді грав би відведену йому роль. Звичайно, жінка тільки цього й чекала. Адже кара — не що інше, як спокута злочину.