Так воно, зрештою, і сталось: жінка в блакитному дійшла до сусідніх будинків і зникла поміж них. Залишилося тільки снігове тло і немолодий уже чоловік на балконі із недопаленою сигаретою в губах, із пом'ятим після сну обличчям, у домашній потертій і не зовсім свіжій сорочці, у прим'ятих, як і обличчя моє, штанях та в прозаїчних, елементарних капцях, чи, як їх ще звуть, виступцях, — друга назва мені сьогодні подобалася більше, адже я ніби й справді виступив за межі свого незвичного й елементарного світу й відчув на собі дивний, і чудовий, і таємничий подих, хоч, може, все те під впливом настроїв та збігу обставин собі й придумав, як це вміли колись чинити так звані "кисейні-баришні".
2
Не було чого стовбичити на балконі, бо сигарету вже докурено, і я переступив порога — ніби вийшов із одного світу, снігів, порожнечі, синього повітря, легкого морозу із спогадом про загадкову жінку у блакитному на сніговому тлі у світ звичний і таки прозаїчний, в якому моталася моя дружина, ще нерозчесана, й не підфарбована, і неприбрана — такі-бо речі потрібні не для буденного світу, а для зовнішнього, де треба справляти враження. Літали простирадла, складалася постіль, спішно прибиралися розкидані звечора й на ніч речі. Моя незаміжня ще дочка в цей час незворушно стояла перед дзеркалом, намагаючись зробити себе гарнішою, ніж це заповіла їй природа-матінка: накладала туш на вії, чинячи це вельми обережно і старанно, ніби вирішувалася якась глобальна світова проблема. Я кинув оком на годинника, і цього стало досить, щоб остаточно вийти із тимчасового одуру, в який був запав, — пора вдягатися й бігти на роботу.
— Сьогодні дві пари, — сказав я, поспішно перевдягаючись. — Потім буде кафедра, а під вечір презентація бездарної книжки мого шефа і, ясна річ, — фуршет. Так що чекай мене пізно.
— Що це за мода пішла на ці фуршети? — сказала, заштовхуючи в перехилену канапу ковдру, моя жінка.
— Законна приключка для колективного пияцтва, — мовив я.
— На обід зможеш прийти додому? — спитала дружина.
— Аякже! — мовив я. — На ресторан у мене грошей нема, а на їдальню — шлунку.
— Все в холодильнику, — сказала жінка, складаючи канапу. — Показати тобі чи сам знайдеш?
— Знайду, — сказав я, затягуючи вузла краватки.
— Ні, ліпше покажу, — мовила дружина. — А то береш не те, що наварила.
Міг би пояснити, що її вариво, напрочуд одноманітне, давно мені не смакує, а часом сякої-такої різноманітності хочеться, але це було б небезпечно: від найменших претензій до її страв моя жінка спалахує, як смоляна скіпка, ніби цим самим ображав її найсокровенніше, через що потім довго на мене дується. Але інколи й справді несила ставало проштовхнути до горла її вариво, і я хитрував, ніби й справді така штука розкрити холодильника і взяти те, що там наготоване.
— Іди покажу! — незаперечним тоном мовила жінка і повела мене до холодильника, з якого виймала каструльки й докладно оповідала, що в якій міститься, — все це добро варилось увечері, коли я вже давав хропака, снячи про загадкових незнайомок, які чекають на мене десь у горах, у засипаній снігом, самотній хаті, зовсім так само, як колись снив був про неї, адже й вона звабила мене своїми поетичними таємницями. Але ті таємниці давно стали чимось подібним до цих страв у холодильнику: не димуючих, запашних, свіжих, од яких котиться слинка, а загусло-мертвих, холодних, які не оживить жодне розігрівання, од самого погляду на які нападає нудьга. Через те намагався не дивитись у ті каструльки, які демонструвала переді мною моя половина; правда, ввечері доведеться вислухати купу докорів, але і їх я давно навчився не слухати, намагаючись утримати сяку-таку гармонію у власному існуванні. Вже давно думав, що жінчина гармонія і моя існують у різних площинах; моя — у замкнутості, її — у виконанні засвоєних рухів та дій, які витворюються із неймовірного хаосу мотанини, за яку теоретично я мав би бути вдячний. Моя ж гармонія лежала у зменшенні рухових експресій, у самозануренні у книгах, газетах: отак поступово, рік у рік, ми пригасали, а це і є першою ознакою старіння. Отож наша гармонія, спільність були не в духовному погодженні (те, що цікавило мене, давно не цікавило дружину і навпаки), а більше у звичці й терпимості одне до одного, бо де дітися?
Отак продемонстровано мені здохлу в каструльках їжу, яку я мав в обід пожерти, і я кивнув, погоджуючись вчасно і вправно те вчинити; відтак натяг піджака, далеко не нове пальтечко із зваленим шарфом, стару шапку із зваленою шерстиною і раптом став, ніби вдарений батогом, бо наді мною пролунав сталевий жінчин голос:
— Але ж, Вадиме, ти забув поголитися!
Я аж рота розтулив: ось що значить задивлятися на жінок у блакитному на сніговому тлі; справді, поголитися забув.
Зі своєї кімнати дефілювала намакіяжена дочка, обличчя мала застигле, але вуста розтяглися в іронічну всмішку.
— Наш татко старіють, — проспівала вона, — коли вже забув поголитися. Ну, я пішла.
Я здер із себе пальтечко, шарфа, шапку, а вона, граційно схилившись, взувала чобітки, всовуючи поміж хутро елегантну й тоненьку ніжку.
— Коли за тобою не дивитись, — звучав сталевий голос дружини, — зовсім опустишся.
І вона, мотляючи йодолом найнечупарнішого із нечупарних халата, рушила до дзеркала, біля якого перед цим стовбичила моя дочка.
Я ж раптом жахнувся. І не тому, що забув поголитися, хоча це в моєму становищі викладача річ таки справді недопустима, а тому, що не тільки я бачив у своїй жінці спрощеність і безнадійне поринання в будень, в якому не існувало вже жодних манливих таємниць, але це саме бачила в мені вона, отже, були обоє-рябоє, незважаючи на переконання, що я людина тонкої душі й вишуканих почуттів і що здатний ще зачаруватися блакитною постаттю на сніговому тлі. Це, зрештою, й зіпсувало цілком мені настрій, і я шкрябав щоки у ванні не без роздратування.
Двері до ванни були відчинені, і через дзеркало я міг бачити, як у коридорці вдягає чудову шубку моя дочка, натягає на голову дивоглядного берета, подібного до того, який носили, здається, її прабабусі, і, зрештою, перетворюється в чарівну істоту, які на вулицях збуджують подібних до мене бевзів. Гримнули двері, і те диво з нашої тісної клітки зникло, і я подумав, що ми з дружиною народили в цих стулених стінках не тільки її, а ще й якогось звіра, швидкого й безплотного, котрий так само, як ця дівчина, тут довгими роками виростав, і то для того, щоб поступово з'їдати нас, нашу духовну наповненість, небуденність, пориви, мрії — все те, що давало змогу здобувати силу, щоб бігти по сірих площинах днів, перескакуючи через чорні прірви ночей і поступово розмиваючись у тих днях та ночах г від чого на тілах і душах наших починав виникати спершу тонкий і непомітний, а тоді й виразніший, невидимий накип, а точніше — панцир, котрий все-таки потрібний нам, щоб убгати в сяку-таку форму нашу ж таки порожнечу. Відтак у тій порожнечі й починає народжуватися малий і білий хробачок, якого також спершу не помічаємо, але який є породженням того накипу: неспокійніші із нас починають тривожно кидати туди-сюди оком, щоб знайти в тому панцирі чи накипі вилазку із себе; в снах тоді до нас і приходить видиво самотньої, засипаної снігом хати, в якій нібито чекає щось гарне, захоплююче, яке має образа жінки в блакитному на сніговому тлі.