Жінка в блакитному на сніговому тлі

Сторінка 15 з 16

Шевчук Валерій

— А до того було на що сподіватися?

— Жінка завжди очікує якогось дива. Вона мала тут рацію.

— Тобто я й справді винуватий?

— Таж звичайно, тату, — сказала дочка. — Це ж ти зробив її нещасною.

Логіка була разюча, тобто вона кінчалася там, як велемудро зазначав мій шеф, де починалася жінка.

— Отже, з цього випливає, — спробував я перевести мову на нормальні рейки, — що чоловіку треба не витримувати порядності, а йти на кожен жіночий поклик, аби не робити тих жінок нещасними?

— Переводиш речі із сфери психології у сфери моралі, — сказала дружина по-науковому. — А вони не завжди ідентичні.

— Тоді скажемо інакше, — мовив я. — Людина може бути доброносна чи лихоносна не обов'язково зі своєї волі, так? Коли лихоносна зі своєї волі, несе моральну відповідальність, а коли лихоносна позасвідомо, мимоволі — її не несе?

— Очевидно, що так, — мовила моя жінка ("Вашу жінку звуть Ніна", — почув я хрипкий голос).

— Тоді чому вона мене звинуватила?

— А я не кажу, що вона має рацію, — мовила дружина. — Ти, відшивши її, вчинив правильно.

— І залишився винуватий?

— Ну ж звичайно ж, тату, — сказала моя дочка. — Який ти занудний. Нещасною вона ж залишилася. І те, що зважилася підійти до тебе, нічим їй не допомогло.

13

Знову перейшов оту сновидну історію через прохід антисвітом, можливо, для того, щоб переконатися: не тільки те, що вчинене, є дійсне, а й иодумане, зображене, нафантазоване, адже тим самим з'являється у світ, хай і в інших формах. Відповідно те, що собі придумала й жінка в блакитному, також річ уявно-явна, і моя дочка мала рацію: я таки винуватий у цій історії, хоч, може, й без вини. Відтак, коли виходити з цієї логіки, то й мої сни (а може, це й не сни, а транси уявлень, сам сон тут як літературний прийом) також дійсні, незважаючи на їхню неприродність, ба, й нереальність. У цьому розрізі вірю в можливість явища реінкар-нації, бо життя — це своєрідне переливання живої енергії в посудини різного розміру та виду. Поясню це простіше: кожен народ, який він є тепер, — результат власного історичного розвитку в часі, в якому себе усвідомлює. Проста істина, а що це значить? А те, що дії цього народу (лихі й добрі) в часі не зникають, вони існують у формі записів, тобто власне історії, але й існують ніби коди в генетичній структурі народу і фактично творять його сучасну ментальність. Цю рацію признає мені й дитина, і це, можливо, тому, що подібні процеси відбуваються на основі не тільки великої спільності, а й малої (рід, наприклад, який має прокляття, продовжене в часі, чи здобуває так само продовжений у поколіннях успіх), а коли так, то подібні речі можливі й на рівні індивідуальності, отже, й вона така, яка формується сукупністю дій, енергетичних впливів не тільки теперішніх, собою чинених, а й дій предків, прямих чи непрямих. Ось чому я повірив у цю історію, яка прийшла до мене у видженнях, бо чомусь вона до мене таки прийшла...

Додивився її цієї ночі. Знову йшов із наплечником, повним бляшанок із різною консервою (коли йшлося про романтичні часи — виразний анахронізм), борошна, крупів, — знову-таки в сучасних упаковках, долаючи не тільки сніг, а й час. Мені била в вічі хурделиця, але вперто долав крутизни й бездоріжжя. Зрештою, побачив хату в горах, що куріла димком із комина, вітер сердито хапав його і рвав, як тонку тканину, розкидаючи навсібіч. Незважаючи на холод, піт тік мені тілом, застигаючи і не так розпалюючи, як холодячи його. І мені чомусь здавалося, що коли застану в ліжку жінки, яку тут тримаю, ще одного чоловіка, то доведеться вбити не тільки його, а й обох. Після того ця історія має закінчитися, відтак логіка абсурду переросте у формальну, я нарешті таки зможу вирватись із пут відповідальності за дії, яких не чинив, та й залежності від власного генетичного коду.

Але тут мене чекала перша несподіванка. Пес, який загавкав, був не мій, навіть іншої породи — таких у наші часи тримають у домах; наскільки знаюся, це був дог, і обгавкував він мене як прийш-ляка, не господаря. На ґанок вийшла Вікторія в лижних штанях, грубому светрі і з розсипаним, коротко стриженим волоссям.

— Оце сюрприз! — вигукнула вона. — Вадим Семенович? Все-таки вирішили прийняти моє запрошення. — Петре! Петре!

— закричала вона в дім. — До нас гість!

На порога вийшов угодований сивоголовий чоловік із тією ситою застиглістю на обличчі, яка завжди визначає чиновників високого рангу. Тільки тепер побачив: у повітці, де колись був зачинений мій пес, блищить лаком розкішний "Мерседес".

— Просимо, просимо! — з фальшивою гостинністю загукав чоловік. — Друзі моєї жінки — мої друзі!

— Але ж, Петре, — строго сказала Вікторія. — Це не мій друг, а науковий опонент, Вадим Семенович Самосадський, доцент Київського університету, тепер треба казати: імені Шевченка, бо в Києві розвелося університетів, як бездомних собак.

— Чудово сказано, — заіржав чоловік, їхній пес при цьому сторожко обнюхував мене. — То скільки разів він уже опонував тобі при захисті дисертації? — Чиновник не зовсім інтелігентно зареготав.

— Посоромився 6, Петре! — почервоніла Вікторія. — У нас серйозні ділові стосунки,

— На яких колись я вас і перехоплю. — Чиновник знову заіржав.

— Не зважайте, Вад йме Семеновичу, він удає із себе ревнивця,

— сказала Вікторія. — Насправді йому на мене начхати. Хочете, перевіримо?

— Як так, перевіримо? — здивовано спитав я.

— Ну, наприклад, можемо зайнятися любов'ю у нього на очах,

— сказала Вікторія. — Б'юся в заклад, він того й не помітить.

— А коли помітить? — спитав я.

— Не викличе ж вас на дуель? — відказала Вікторія. — Не ті вже часи. Найгірше, що міг би вчинити: викинути вас з роботи через свого приятеля Івана Пилиповича.

— А ви й справді коханка Івана Пилиповича? — спитав я.

— Отого старого козла? — засміялася вона. — Ну, я ще так низько не опускалася. То хочете перевірити реакцію мого супряжника?

— А коли нас заб'є? — спитав я.

— О, ні! Йому кар'єра дорожча, ніж я, і не такий дурний, щоб ризикувати. Чи й ви також?

— Що? — спитав я.

— Чи й ви також із тих, що не бажають ризикувати?

— Так, — сказав я. — Безглуздо ризикувати можуть тільки жінки.