Жидівка

Сторінка 3 з 5

Редінг Барбара

Маємо зустрітись на сільській автостанції. Я їду три години, але на місці, де домовились зустрітись, тебе не зауважую. Мабуть, уже святкуєш і відволікся від думки про мій скорий приїзд. Розгублено стою серед натовпу, яким потопає сільський простір, поки не наважуюсь набрати тобі повідомлення про те, що я тут, куди далі, де, нарешті, надибать тебе. Отримуєш моє повідомлення, але не відповідаєш, хоча наполегливо чекаю. Дзвонити тобі я не в силі (не телефоную). Нічого не лишається, як розвідувати все самостійно. І я крокую розвідувати. Доходжу до стадіону: тут відбувається головна подія. Справжня вечірня феєрія. Тьма п'яненького люду — під наметами з келихами напоїв, під сценою танцюючі. Сідаю недалеко від місцевих хлопців, підслуховую розмови. Приїжджі дівчата і розважливих пару вечорів. Ти продовжуєш запало не відкликатися. Ну що ж, якось наодинці. Не турбуватиму. Сідає сонце, заведений музикою народ піднімає пил. Дислокуюсь на інший бік стадіону, ближче до наметового фронту. Пил у роті і носі. Починаю мерзнути, але в сумці нічого, крім книжки і кількох пиріжків. Ситуація, що навколо, скоріше напружує, ніж розважає. Але призвичаююсь. Ти озиваєшся за дві години, не раніше. Порожні (стандартні) БШБ. Я пробую спочатку сфокусуватись на образі (ти мене не зустрів) — мовчу. За черговим багажем порожніх БІШ відгукуюсь — пишу, що сиджу близько сцени, чекаю на новий музичний гурт, все нормально. Ти здивований: зняв чудову кімнатку, нічо'? Чо', запевняю, запрошуючи для початку прийти до стадіону, розпочнемо тут. Уранці тебе цікавитиме, що ми мали почати на стадіоні. Я так і не роз'ясню (ти мав би пам'ятати). Чекаєш біля виходу, біжу. Помічаю перша, підкрадаюся ззаду. Нічого не говориш, береш за руку і ведеш разом із собою купувати воду й алкоґоль. Просиш не тікати, не відходити. Повно страшних дядьків, я не витримую — на хвильку відходжу вбік. Ти встигаєш зловити за одяг, журишся: ти ж просив не тікати. Незграбно виправдовуюсь: це не втеча, повно страшних дядьків. Розумієш, обіймаєш зі спини. Так краще. Ми купуємо воду й алкоґоль. Ідеш на пошуки вільної місцини, знову-таки, не щезати.

Ти так довго блукаєш переповненими рядами столів, що гублю тебе з овиду, людська хвиля заганяє в кут. Розплакатися б і сховатись, де нікого. Врешті виринаєш. Бачу тебе, але ти мене не знаходиш. Стоїш розгублений й убитий. Йду назустріч, тебе не можна пускати на са-моплив. Помічаєш, як наближаюся і рушаєш із місця. Кажеш, думав, мов укотре загубив. Не розумієш, що з телефонним зв'язком — ти не міг додзвонитись. Близько двох годин чекав на сільській автостанції, але мене не зауважив. Де була? Ми цілуємось — варто це зітерти. Так стираємо. Пливемо проти течії — ведеш показати нашу кімнатку. Відкупорюєш пляшку мінеральної води, аби вилити на себе: тобі спекотно. Вода бризкає на якихось дівчаток, і вони готові ув'язатися в сварку. Але ми не готові, тому прошу в дівчат вибачення і тягну тебе з цього беззмістовного русла.

Проходимо кілька кварталів, та будинку, в якому зняв для нас кімнатку, ти не впізнаєш. Треба викликати таксі, говориш, але таксі нема. Блукаємо сільськими вуличками, час від часу зупиняючись, аби обмінятись цілунками. Переконаний, що будинок був недалеко. Ми надибуємо базарну площу. Тут щебече місцева тусня. Ледь зрілі панночки. Питаєш, де наша вулиця. Тусня ірже, мішаючи пояснення із запахом сиґаретного диму. Не хочу тебе підпускати, хоча іншого виходу не бачимо. Підпускаю. Врешті-решт так-сяк панночки пояснюють. Ти звісно дякуєш, а коли трохи відходимо, речеш, немовби відтрахав кожну із тих місцевих ідійоток, були б повнолітні. Намагаюсь тебе впокорити, міцно стискую пальці рук. Ми довго блукаємо по колу, допоки не віднаходимо того будинку. Опиняємося в під'їзді, переймаючись, як мене представити господині. Вона працює в школі. Викладач. Мова і література. Кажу, буду сестрою, як іще. Добре, погоджуєшся, сестрою. Але господиня не питає, тому ми нічого з приводу, хто я, не говоримо. Вона лишень вивідує, з якого міста, за цим дає інструкції щодо користування кранами у ванній і туалетом. Сподіваюсь, ліжко мені не показуватиме. Його покажеш ти. Заходжу до кімнатки. Шафи з книжками, балкон. Мене радує, що балкон. Ти вже хочеш лишитися, а я намагаюсь переконати повернутися на стадіон. Спочатку за те, аби поверталась одна, але повертаємося разом. Проковзуємо вперед. Молодь обливається пивом і потом. Ти пестиш мені тіло під футболкою, і мені все інше байдуже. До кінця не слухаємо, повертаємось до кімнатки. По дорозі цілуємось. Попереду плентається жінка. У жінки випадає з рук кофтинка, вона заливається слізьми. Я міцно тримаюсь за тебе, обганяємо. Ковтаємо павзу, опісля запитуєш, чи вона плакала. Так, плакала. Переймаєшся, чому не допомогли. Відповідаю: бо не допомогли б. Доходимо до потрібного під'їзду. Говориш, чи знаю, що весь час думав про мене. Говорю: не знаю. Відпускаєш мою руку, тужиш. Я зупиняюся, ідеш без мене. Стою на місці. Миттю повертаєшся, забираєш наверх. Роздягаєшся першим і лягаєш. Питаю, що — спатимемо. Ні, перечиш, будемо кохатись. Лягаю зверху.

Засинаю зі складнощами. Та це не головне. Раз на сто літ випадає нагода снити поруч з тобою, і це не може не притлумляти зречення.

Сніданок у вигляді мінету. Дозволено не покидати ліжка до о південь, але ніхто більше не засинає. Просиш принести води. Висковзую за одягом. Нащо одяг? — спостерігаючи. Посміхаєшся, йди так. На кухні господиня. Вітається, питає, чому так рано піднялись: до о південь дозволено не покидати ліжка. Прошу в господині склянку води і вертаюся до кімнатки. Ти випиваєш, погано почуваєшся. Таке буває рідко — раз на сто літ. Ну звісно, міркую, раз на наші сто літ. Масажую твій живіт, спрямовуєш руку до паху. Масажую і пах. Я вже готова відключитись, коли до о південь — не даєш. Тобі по-справжньому недобре. Питаю, можливо до аптеки, якісь ліки. Ні аптеки, ні ліків — несолодкого чаю. Біжу до господині по чай. Вона не відмовляє. Готує чай і навіть макарони з печінкою на сніданок. Заварює м'яту, переконує, що мені допоможе. Дякую, роз'яснюючи, що це не мені, зі мною все гаразд — я не пила. Господиня розуміє. Ще б пак. Ти спорожняєш шлунок від води і берешся за чай. Хтось із тих, хто приїхав з тобою, телефонує: вони додому. Дивишся на годинник: мабуть ти так само додому. Почуваюсь ошуканою, розгублена. Будь ласка, я лишаюся тут до кінця (коли вже тут). Лізу до учительської шафи — розвіятись: видання з минулого століття, тлумачні словники. Зачитую уривки з більш-менш цікавого лахміття. Ти в душ. І ми на автостанцію. Питаєш. Квитки є. Спочатку поїмо. Кажу, господиня для нас приготувала сніданок. Ставиш питання: чому тоді не лишилися поїсти. Не знаю. Заходимо до каварні. Довго вмовляєш замовити їжу. Я так не можу — ніякої їжі. Уникаю твого позору. Зірвусь. Коли тобі набридає, із закладу йдемо. Місце головної події. Під наметами люд їсть суп і котлети. Відтепер недобре і мені. Зустрічаємо твого хорошого знайомого.