— Меджістер похвалив небо на тому етюді, що я малював у парку,-сказав Джо.— А Тінкл дозволив мені повісити два етюди у його вітрині. Може, й пощастить продати один, коли його побачить який-небудь підходящий ідіот з грошима.
— Я певна, що пощастить,— ніжно мовила Ділія.— Ну, а тепер дякуватимем долі за генерала Пінкні ts цей шматок телятини.
Весь наступний тиждень подружжя Лерребі снідало рано. Джо захопився етюдами при ранковому освітленні, які він робив у Центральному парку, і о сьомій годині Ділія з ніжностями, заохоченнями та поцілунками виряджала його, нагодувавши сніданком. Мистецтво — вимоглива кохана. Джо тепер звичайно повертався додому аж увечері о сьомій годині.
Наприкінці тижня Ділія, стомлена, але повна ніжної гордості, урочисто поклала три банкноти по п'ять доларів на маленький (вісім на десять дюймів) столик, що стояв посеред вітальні (вісім на десять футів).
Клементина іноді засмучує мене,— сказала вона трохи стомлено.— Боюсь, що вона мало працює над вправами, і мені часто доводиться повторювати одне й те саме по кілька разів. Крім того, завжди цей білий одяг, він наганяє на мене нудьгу. Але генерал Пінкні — чудовий старий! Якби ти тільки знав його, Джо. Він удівець, я тобі, здається, казала, іноді заходить, коли ми з Клементиною сидимо за роялем, стоїть і куйовдить свою сиву цапину борідку. "Ну, як справи з шістнадцятим і тридцять другим?" — завжди питає. Джо, а якби ти бачив панелі у їхній вітальні! А килимові портьєри! Клементина трохи покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж можна судити по її зовнішності. Я справді прив'язалась до неї: вона така ніжна і так добре вихована. Брат генерала Пінкні був колись послом у Болівії.
Але ось Джо, наче граф Монте-Крісто, вийняв десять доларів, потім ще п'ять, два та один — чотири справжнісінькі повноцінні банкноти — і поклав їх поряд із заробітком Ділії.
— Продав акварель з обеліском якомусь чоловікові з Пеорії,— проголосив він приголомшливу новину.
— Не жартуй,— вигукнула Ділія.— Невже з Пеорії?!
— Так, так, уяви собі. Якби ти його бачила, Ділі. Гладкий чоловік у шерстянім кашне і з зубочисткою. Він побачив етюд у вітрині Тінкла і спочатку вирішив, що то вітряк. Навіть замовив мені ще один — олією, щоб забрати його з собою: вид Лекуонської товарної станції. А що твої уроки музики! Ну, звичайно, щось спільне з Мистецтвом вони мають.
— Я така рада, що ти й далі працюєш у своїй галузі,— палко промовила Ділія.— Ти неодмінно доб'єшся успіху, мій милий. Тридцять три долари! У нас ніколи раніше не було стільки грошей. Сьогодні на вечерю у нас будуть устриці.
— І філе-міньйон з шампіньйонами,— додав Джо. — А де виделка для маслин?
Наступної суботи ввечері Джо прийшов перший. Він поклав свої вісімнадцять доларів на столику у вітальні і змив щось з рук — мабуть, шар чорної фарби.
Через півгодини повернулась і Ділія. її права рука, обв'язана ганчірками та бинтами, була схожа на незграбний пакуночок.
— В чому річ? — спитав Джо після звичайного обміну ніжностями. Ділія засмійлась, але якось не дуже весело.
— Клементина хотіла, щоб я після уроку покуштувала валлійські грінки. Вона така дивачка. О п'ятій годині валлійські грінки! Генерал теж був там. І ти б тільки подивився, як він кинувся по сковороду, наче у них немає слуг. Я знаю, що Клементина хворіє; вона така нервова. Готуючи ці грінки, вона ненароком хлюпнула гарячим розтопленим сиром мені на руку. Це був жахливий біль, Джо! Мила дівчинка так засмутилась! А генерал Пінкні! Джо, цей старий мало не збожеволів. Він кинувся в підвал і послав когось,— здається, кочегара,— но мазь і все що треба. Тепер уже не дуже болить.
— А це що? — спитав Джо, ніжно беручи її за руку і смикаючи за якесь біле лахміття, що стирчало з-під бинта.
— Це щось м'яке,-сказала Ділія,-на що кладуть мазь. О Джо, ти продав ще один етюд? — побачила вона гроші на столі.
— Чия продав? — сказав Джо.— Спитай того чоловіка з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію і, здається, думає замовити мені ще один пейзаж у парку й вид на Гудзон. О котрій годині ти обпекла руку, Ділі?
— Здається, о п'ятій,— сумно відповіла Ділія.— Праску... тобто сир, зняли з плити приблизно в цей час. Якби ти подивився на генерала Пінкні, Джо, коли...
— Сядь на хвилинку, Ділі,— сказав Джо. Він посадив її на кушетку, сів поряд і обняв її за плечі.
— Що ти робила останніх два тижні, Ділі? — спитав. Якусь мить вона бадьорилася, дивлячись на чоловіка очима, повними любові й упертості, пробурмотіла щось невиразне про генерала Пінкні, а потім схилила голову, і разом із потоком сліз у неї вилилась правда.
— Я не могла знайти уроки,— призналась вона.— І я б не витримала, коли б ти кинув свої заняття. Тоді я пішла прасувати сорочки в ту велику пральню, що на Двадцять четвертій вулиці. Здорово я це вигадала про генерала Пінкні та Клементину, як ти гадаєш, Джо? А коли сьогодні по обіді одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я всю дорогу вигадувала цю історію про валлійські грінки. Ти ж не гніваєшся, Джо, правда? Якби я не знайшла роботи, ти, може, і не продав би своїх етюдів тому чоловікові з Пеорії.
— Він був не з Пеорії,— поволі мовив Джо.
— Ну, це не має значення, звідки він. Який ти кмітливий, Джо, скажи,— ні, спочатку поцілуй мене, Джо,— скажи, як це ти запідозрив, що я не даю уроки музики Клементині?
— Я й не підозрював... до сьогоднішнього вечора,— сказав Джо.— І ніколи б не догадався, але сьогодні я послав з котельної наверх у пральню ганчір'я і мазь для якоїсь дівчини, якій обпекли руку праскою. Я вже два тижні працюю кочегаром у цій пральні.
— Так ти не...
— Мій покупець з Пеорії,— сказав Джо,— і твій генерал Пійкні — це тільки твори мистецтва, яке не назвеш ні живописом, ні музикою.
Обоє засміялись, і Джо сказав:
— Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не...
Але Ділія не дала Джо закінчити, затуливши йому рота рукою.
— Ні,— мовила вона.— Просто: коли любиш...
Переклад Ю. Іванова