На підлозі стояв уже спакований світло-сірий дерматиновий чемоданчик. І його доводилось щохвилини шарпати — розстібати й застібати. Бо з кухні входила мати, якась заклопотана й розгублена, й приносила новий подарунок:
— Передай ще косинки. Бабі Паші. Вона любить білі косинки, та й добре їй буде на сонці поратись.
Йшла на кухню, а незабаром несла щось нове:
— Оце лавровий лист, а це чорний перець, а це пачка какао. Там у селі пригодиться.
(Тим часом Бен проламував у паркані дошку — на майбутнє, щоб у слушний момент, коли спатиме табір, чкурнути назад у Київ).
А мати несла в кімнату щось більшеньке:
— Забула. Племінничку Вовці гостинець. Твої шаровари. Ти й не носила їх, малі купили.
— О, треба ж Клаві щось, двоюрідній сестрі. Оці сережки від мене передай, вона любить, щоб на неї дивились, і всяку всячину на себе вішає.
Чемоданчик розпух, туди більше нічого не лізло. І мама пакувала ще й сітку, а Женя бурчала, що їй важко буде з цими вузлами тягтись до села. (А Бен порізав руку об іржавий цвях у паркані і, лаючись, злизував кров із рани).
Нарешті все, здається, зібрано в дорогу. І Галина Степанівна біжить на роботу (бо й так відпросилась на годинку, щоб зібрати дочку в село), а Женя залишається дома. Сама.
Одна на всю квартиру. А може, і на весь будинок. Літом місто перекочовує на Дніпро. І Бенова армія розлетілася хто куди — по таборах, по селах до родичів.
Тихо в кімнаті.
Женя сідає за свій шкільний столик. Поряд — відчинене вікно на вулицю, сонце гріє їй в спину, горобці постукують дзьобами по бляшаному карнизу. Завтра о десятій — прямо в космос. Тобто в Маньківку. Прощай, шкільний столик. І ти, сварливе ліжко, і ти, серйозна боката шафа, — прощайте. На місяць, а може, й на більше. Тисну вам лапи. А тепер мовчіть і не тривожте хазяйку. Женя стомилась. Знаєте, яке збирання в дорогу: те візьми, те передай, те перекажи обов’язково — у батьків через кожну хату в Маньківці родичі. (А крім того — якийсь неспокій на серці. Можливо тому, що десь хтось порізав собі руку, і вам — навіть через далеку відстань — передається людський біль). Словом, навешталась Женя сьогодні. В голові — чай. Хочеться посидіти просто так, заплющивши очі, й тілом прислухатися, як ласкаво горнеться до тебе сонце. Тепло, сонно, зморює тиша. І не відчуваєш, що боса нога сама тягнеться до підлоги, до нагрітого паркету. Ще весною професор сказав: "Ходіть, Євгенціє, боса! Хоч дома ходіть. Щодня! Категорично вам раджу". Женя тепер так і робить — навіть у двір, коли мати не бачить, вискакує голоп’ятою.
Зараз вона сидить, блаженно розморена, і до слуху її долітає легенький шепіт листя за вікном, далеке дзеленькання трамвая. А нога вже лягла на підлогу і теж до чогось прислухається. О! Чуєте? Ніби щось лоскоче підошву. Ні, не лоскоче, а тихенько ворушиться, поколює. Як там, у лісі, на холодній землі. Через бетонну стелю, через нижній поверх, через підвал і двометровий фундамент неслись, докочувались вгору якісь нібито підземні порухи, ніби таємні сигнали. Здавалося, щось проривалося маленьке, але вперте, розсувало цеглу, бетон, паркет і вже торкалось босої ноги, лоскотало між пальцями. Невже… пробивається пролісок? Як у Пущі-Водиці — через кригу?
Дівчина завмерла, вся перетворилась в слух. Ні, таки справді! Запах! Ви чуєте запах — ранньої провесни, талих снігів, ніжний холодний запах пролісків??!
І що дивно — цей запах линув з вікна, з нагрітої вулиці. Й Женя, як було вже з нею раз уві сні, гостро й виразно відчула, що в усьому місті — в трамваях, у метро, в підземних переходах — стоїть цей неповторний запах, аромат хвої, дощу, пролісків, зеленої пущі.
Розплющила очі й кинулась до тумби, до свого троянського коня. "Від землі твоя сила! — згадався їй таємничий напис у професорській квартирі. — Чуєш, як з глибини проростає пролісок?" І застукотіло у дівчини серце, ніби перед стрибком у воду. Вона щось надумала. Відкрила дверцята тумби. На підлогу вивалились цілим гамузом її давні дитячі кубики. Цими кубиками Женя сто років не гралась. І зараз посоромилася б, але — тут вона сторожко оглянулась — близько нікого нема, а потім — хто сказав, що вона буде гратись?
"Товариші! — промовила Женя (це в ній озвався батечка). — Ось квартали. Їх густо-густо, один коло одного. — Вона показала пальцем на кубики. — А за ними Пуща, яка підступає до самого міста. Що я пропоную? — Женя, як Гулівер, піднялась над містом і діловито промовила: — Я пропоную зробити ось що…"
Вона взяла і рукою розсунула квартали, аж вони заскрипіли, а на площі й вулиці пустила ліс, що стояв недалеко і тільки й чекав сигналу. Сосни й берези, а за ними вайлуваті дуби один за одним посунули в місто, заповнювали кожен дворик і двір. Ось тут суцільними квадратиками ряботіли дахи будинків, а тепер — густий зелений масив, будинки скромно й спокійно визирали то там, то тут серед галявин та лісових просік. Не місто, а наче академічне селище в густому бору!
А це що за пустир у самому центрі? A-а, то яр і звалище цегли за стадіоном! Непорядок! Ми пустимо туди воду, буде ставок, а в ставку, де лежить на дні будівельний шлак, гарно, кажуть, розводиться риба. Уявляєте: прямо з балкона професор Гай-Бичковський тягатиме карасів! А Бен на плотах влаштовуватиме морські баталії!
(Тим часом Бен замаскував гілками свіжий пролом у паркані і поплентався до майданчика, посипаного гравієм, де збирався його загін на лінійку).
Женя переставляла кубики, і виростав перед нею прямий як стріла бульвар Каштанів; тут під кожним деревом вже продавали морозиво.
— Я знаю, що ти робиш, — раптом почула вона за спиною насмішкуватий голос і від несподіванки здригнулась. Але відразу ж заспокоїлась.
Ось хто завітав до неї — Синько! Звідки він узявся? Наче виліз із-за ліжка, бо ще й досі протирав кулачками заспані очі. Проте в його очах вже помалу пробуджувалось хитре лукавство й цікавість.
— Я знаю, — повторив Синько заспано й хвалькувато. — Ти будуєш гібридне місто.
— Правильно, — сказала Женя. — Бо я бачу, що без мене тут діла не буде.
— І без мене, — впевнено кинув Синько.
Він оглянув розкидані кубики, схвально мугикнув: "Ага, добре!" — і раптом спитав: