Дівчина з оторопілим захопленням дивилась на веселе й завзяте руйництво, на те, як згрібає бульдозер порохняві дошки й цеглу, як зі скрегетом вивертає почорнілі, глибоко вкопані стовпи. "Диви, диви, падає!" — хотіла було сказати Женя про дах, що посунувся, боком з’їхав униз. Але не сказала, бо саме тоді й відчула, як затремтів Синько, зашарпався у неї в руках і здушеним голосом пролепетав: "Моє бугало! Моє бугало! Вон там!" Синько шарпнувся з несподіваною злістю, сердито; вирвався з рук і, наче підстрелений, застрибав через дорогу у двір, де валяли будинок. Те, як він вирвався і як бігом пошкутильгав у двір, спочатку спантеличило Женю. Потім майнула згадка: "Він казав же колись, що десь поблизу ховає свій родинний вогник, переданий йому від діда, і в тому вогнику — вся його сила й спритність, і що коли хтось розтопче його бугало, то Синько помре…"
Стурбована Женя й сама підступилась до Кадушиного двору, але далі не насмілилась іти: вся територія була огороджена кілочками з натянутим шпагатом (знак — "Обережно! йдуть небезпечні роботи!"), а крім того, серед цегли й ламаного дерева порядкували такі кремезні дядьки в парусинових робах (які аж блищали в промінні потужного світла), що страшно було туди й підступатися. І Синько… І Синька ніде не видно було, чи він кудись заліз у розвалини, чи вже побіг додому.
"Невже він придумав ховати свій вогник десь тут, коло Вадьки Кадухи?" — подумала Женя, і це їй здалося загадковим, не дуже розумним і не зовсім обачним.
Вона постояла, з ваганням позаглядала через натягнутий шпагат і спохватилась тільки тоді, коли глянула на високе нічне небо. "Ой! — крутнулась і швидше затупотіла у свій двір. — Так пізно, а мама ж не спить, чекає мене!"
Синька не видно було, і Женя весь час оглядалася, поки й не забігла у своє парадне.
БЕН: ЗРАДА І САМОТНІСТЬ
ХТО Б ЗНАВ, ЗВІДКИ ПРИЙДЕ ДОПОМОГА?
Два моменти свого життя Бен хотів би забути, викинути геть з голови і ніколи не згадувати.
Перше — це як залізли вони в танк Т-34, і як затарабанила сторожиха палицею по броні, і як Бен — на свій жах і здивування — побачив: так обдурив його, так наколов отой нещасний курсантик! Ніякого мотора в танку не було! І який там в аллаха мотор! Стояла порожня гола коробка, вся почорніла й іржава. І, видно, в ній побувала не одна бригада нальотчиків, бо хтось на внутрішній стіні крейдою вимахнув: "Привіт івналідам умствених способностей!" Виходить, це він, Бен, інвалід, бо повірив дурним жартам.
Не встиг "генерал" отямитись після першого потрясіння, як Кадуха — різким боксерським ударом — послав його в нокдаун, головою в бойове відділення танка. "Йолоп! — просичав Кадуха. — Зв’яжись із такими!"
Коротше кажучи, викинути, забути й ніколи не згадувати.
А друге, що не давало спокою, — сцена в міліції.
Коли їх, ще теплих, із каністрою в руках, в іржі та мазуті, на всіх газах доставили в міліцію, в сіре казенне приміщення, і там вишикували рядочком (у трусах і майках), і повернули лицем до столу, до сержанта Рябо-шапки, і сержант Рубошапка хмуро крякнув і кивнув з-під козирка: "Ну-с, голубчики, розказуйте" (а поруч — два міліціонери з наганами в кобурах), — тоді сталося щось неймовірне. Повіяло страхом. Замаячило: ось так, голих, у підвал їх… Панченко й Зінчук скривились, одвернулися, засвердлили кулаками в очах, розмазуючи мазут і чорну водичку. Бен трохи кріпився, але гірке хлоп’яче шморгання подіяло на нього так гнітюче, а від цементної долівки запекло таким морозцем, що й він за компанію почав кривитися, видавлювати з очей сльозу. Разом забурмотіли, що вони дурні, не хотіли, не думали, що більше не будуть. А Кадуха відсунувся, злостиво глипав на засоплених дружків і шипів: "Шкури!" Словом, якось само собою вийшло: вони, троє школярів, не хотіли, а повів їх Кадуха.
"Шкури!"
Теж якби забути, викинути і ніколи не згадувати!
І ще був один неприємний момент. Це коли приїхала швидка допомога і на носилках забрала діда Андрона. його виносили втрьох, довгого і мертвотно-жовтого, з синіми руками на покривалі. Не могли розвернутися на площадці, повиходили сусіди, і тоді якась жінка пробухтіла: "Тиран… казала (так воно й сталося): доведе свого діда до смертного приступу". Здригнувся Бенів батько на ті слова. Провів носилки вниз, а коли повернувся назад, труснув за петельки Бена: "Чув, що про тебе кажуть! Тиран і грабіжник ти!" А далі про те, що він, батько, зараз же полетить у Карпати, забере матір, а Бен щоб сидів дома й носа не потикав на вулицю, бо коли приїдуть вони, то…
Словом, уже восьмий день сидів Бен під домашнім арештом: дід у лікарні, а батьки — хоч і льотна погода — чогось застряли в Карпатах.
Зараз Бен лежав на тахті — в погонах, в льотчицькому шоломі — і, заклавши ногу за ногу, думав, що найстрашніше у світі — це зрада. Так, повна зрада. І самотність.
Бен залишився генералом без армії.
Коли (порушуючи батьків наказ) він крадькома спускався у двір, його вірні соратники, як миші, розбігалися геть — у під’їзди, в кущі, за будинок. А якщо хтось і загавився або робив спробу наблизитись до Бена, одразу з котрогось балкона лунав мелодійний, співучий голосок: "Ко-о-лю! Іго-о-ро-чку! Додому!" І Коля чи Ігорок якось боком, насуплено ступав повз Бена й ховав очі. Одне слово, після танкової катастрофи Бена обминали в дворі, наче інфекційного.
Єдина була втіха — виповзти, коли стемніє на вулиці, і з кущів таємно поглядати на вікно… ну, тої… Цибульки (вона хоч не одвертає носа, як дружки-зрадники). Або пригинці, маскуючись, іти слідом за нею, за її упертим чубчиком, і оглядатись, щоб ніхто не бачив (і вона!), бо таке життя у нього, підпільне. "Не потикай мені носа на вулицю!" — це батьків наказ.
Зараз Бен лежав на тахті й з горя погицував на пружинах. Намацав ногою "Спідолу", ввімкнув її. Гримнула музика. Проте й бравурна мелодія не заглушила голодного маршу в животі. Цілий тиждень, після того як забрали діда, Бен сидів на голодному пайку. І от знову перед ним постало фатальне: що їсти?
Четверо на баржі, як писалося в газетах, з’їли солдатські чоботи. Але хромові, та навіть і кирзові наваксені чоботи — то апельсинчик у порівнянні з тим, що їв Бен. Знайшлося у корзині трохи картоплі й червоних буряків — Бен знищив їх сирими (ох, і сміялася б Цибулько, якби побачила!). Знайшлась петрушка й квасоля, яку дід купляв на борщ, — і те, неварене й несолене, відправилось у шлунок. Але це була тільки закуска. Справжні муки чекали його попереду. На третій день Бен добрався до гірчиці й лимонної кислоти. Що можна з них приготувати? Бутерброд? Але для бутерброда, як мінімум, потрібний хліб. І Бен просяяв: є півкулька борошна! Вічно в боях і походах, Бен вривався раніш на кухню, хапав шмат ковбаси і захеканий біг на вулицю. Йому було не до того (та й хіба то хлоп’яче діло!), щоб придивлятися, як там куховарить дід Андрон і що він готує із борошна. Знав тільки загальну ідею: із борошна щось печуть. М-да, печуть. Але технологія, виробничі секрети?