— Цибулько, — звернувся до неї директор. — Кажуть, ви ходите в басейн.
— Ходжу.
— Щодня?
— Щодня.
Дівчина відповідала, не підводячи голови. І раз у раз підсмикувала ранець. (Він найбільше її непокоїв — там вовтузився той, кошлатенький).
"Так-так. — Директор постукав пальцями по столу. — Чомусь їм здається, особливо цим п’ятикласникам, що вчитель — мало не їхній ворог. І не знають голубчики, що такий ворог, як я, не може заснути вночі без таблеток, бо лізуть у голову оці непотовкущі Бени, й Цибульки, і сотні таких, як вони, і всі різні — щирі й лукаві, добрі й злостиві, і ти про кожного думаєш: як же тобі, голубчику, вкласти в голову розум, а в душу серце?"
— Щодня в басейн — це чудово, — говорив далі директор, — Чудово! Господи, що я дав би зараз, аби хоч раз на тиждень сходити не те що в басейн, а просто на свіже повітря, десь на схили Дніпра, поблукати, подихати вільно. Але!.. — і директор скрушно розвів руками, мовляв, така розкіш не для нас, педагогів, і в його облисілій голові завихрило й заметелило — дзвінки, наради, графіки, конференції…
— Скажи мені, голубонько, сама ти ходиш у басейн чи, може, ще хтось із вашого класу?
— Сама.
— А чого? Ніхто не хоче ходити? Чи ти нікого не пробувала загітувати?
— Не хо… не знаю.
— Не знаєш. — Петро Максимович зробив паузу.
А ти дружиш з ким-небудь у школі? Або взагалі — у дворі чи в басейні? Є в тебе друг?
Женя підсмикнула ранець, переступила з ноги на ногу. Від довгого й напруженого стояння у неї аж отерпла спина. Подумала: "Гм… Чи є в мене друг? А хіба про таке говорять? Та ще дорослим?"
Друг…
Вона глянула у вікно — і засвітилось її лице, ожили й спалахнули золотистим вогнем великі світло-каштанові очі, завжди по-дорослому серйозні й трохи присмучені. Женя згадала свого Мотю, якого любила, з яким приятелювала і дружби з яким — на людях — соромилась. Бо той Мотя був удвічі менший за неї. Це дрібненьке худорляве хлоп'ятко, вухате, як і вона сама, схоже на зайчика, щодня самотньо стирчало у дворі, під кочегаркою, і дивилося на вікна Жениної квартири. Воно часто стояло з обмотаною головою (у нього від простуди текло з вушок) і терпеливо, цілими годинами очікувало Женю.
Коли дівчина виходила у двір, Мотя аж стрепенався від радості, підлітав до неї і без кінця лопотів-лопотів — швидко й кумедно. Так серйозно й заклопотано розказував їй про котів, про поламану машину, про поганих дівчисьок — про все на світі. І який він був щасливий, коли Женя дарувала йому мідні гудзики, скельця, блискучі обгортки з-під цукерок!
А ще Женя дружила з професором Гай-Бичковським із третього поверху, дружила з кондукторами трамвая, з одноруким інвалідом, що продає на базарі гарбузове насіння, з дідом поштарем, який узимку носить пошту без рукавиць і каже, що йому зовсім не холодно, з продавщицею молока, з перукарем Мусієм Давидовичем, котрий поза всякою чергою робить їй спортивні зачіски…
Та хіба згадаєш усіх, з ким дружила і дружить Женя Цибулько? І хіба скажеш про це директорові школи? (Особливо про Таємного друга, про волохатенького!)
— Ні, — холодно проказала Женя. — Ні з ким я не дружу. Уроки…
— Погано, — зауважив директор. Видно, розмова його трохи стомила, бо він усе частіше прикладав руку до хворого серця й морщився. — Погано, — повторив він. — У твої роки треба обов’язково дружити. З людьми, з деревами, навіть з павуками. Хоч, правда, я не вірю у твою самотність. Не вірю. Видно, ти просто не хочеш відверто говорити. Ну, це справа твоя…
Довгим стомленим поглядом він подивився на вікно, на штору, пожовклу від сонця й притрушену вугільним пилом: з вулиці чулося розмірене вистукування двигуна — то робітники ремонтували дорогу біля школи. Долинав скрегіт трамвая на повороті, докочувався гомін великого міста.
— Ось я про павуків згадав. А що в тебе дома є — може, кіт, чи собака, чи хом’ячок? Що ти розводиш? — тим же спокійним тоном розпитував директор.
Женя аж скривилась — наче їй наступили на ногу. З болем глянула на директора: про що ви питаєте? Який кіт, який хом’ячок? То в людей є! То в щасливих!
— Петре Максимовичу! — заговорила вона, збиваючись на сльози. — Нічого в мене нема. Нічогісінько! А я ж просила!.. Були ми на пташиному базарі, на Куренівці. І там один дядько продавав цуценятко — ну таке кошлате, таке біле, з чорним п’ятачком на носі. Я кажу мамі: давай купимо, давай, у всіх є! А мама: "Ні, — каже. — Для чого мучити живу тварину? Хто твого цуцика доглядатиме? Цілими днями нас нема, а влітку поїдемо до баби в село — що тоді? Хай воно скавучить у квартирі?.."
Петро Максимович уважно вислухав, примружився і з хитринкою подивився на Женю.
— Ага… Ти просила, щоб купили тобі собаку?
— Цуцика!
— А той… з кошлатою ручкою? Може, це саме те, що ти хотіла?
"Так!" — мало не вирвалось у неї. Але відразу ж вона спохватилася й прикусила язика. І застигла перед столом, украй спантеличена: як же це він, Петро Максимович, про все догадався? І так хитро підвів її до слизького!
— Може, лялька, чи іграшка, чи якась тваринка — що то було в тебе з волохатою ручкою?
— Ніяких ручок, Петре Максимовичу! Ніяких! Правда!
Женя так німо й благально подивилася на директора, що в неї на очах аж закипіли сльози.
— Добре, добре! — квапливо мовив директор (і знову болісно поморщився). Він, очевидно, зрозумів, що з дівчини більше нічого не витягнеш. І тому гукнув у приймальню:
— Покличте Ізольду Марківну!
"От! Ще й Ізольда!" Женя повернула голову в куток, до черепа. І сказала собі: "Мовчи! Сховайся в склеп!" Вона й не бачила, як увійшла в кабінет учителька малювання. Лише пролунав за спиною поспішливий перестук її каблуків, почулось коротке "Слухаю!" та війнуло від дверей духами.
— Ізольдо Марківно, — неголосно мовив директор. — Прошу вас, зайдіть сьогодні до батьків Цибулько. Дізнайтесь, як там живеться дівчинці, що в неї за батьки, і зокрема поцікавтеся, з ким вона дружить у дворі.
— Слухаю, — коротко відповіла Ізольда Марківна й поправила зачіску, що переливалася неземним фіолетовим блиском.
Коли Женя вийшла з кабінету, Петро Максимович — і то м’яко, вибачливо — зупинив Ізольду:
— Стривайте, я хотів про той огірок… Розумію, у вас програма. І все-таки… хм, об’ємне зображення огірка… У двох площинах… щось дуже мудряще. А чи не можна простіше — повести дітей у парк — зараз осінь, гарно, і хай там малюють собі — квіточки, дерева, що їм ближче до серця?