— Товариші! — хрипко гукнув Андрон, як на врочистій лінійці (дід, видно, хвилювався, бо гострий кадик у нього бігав сюди-туди, немов шатун). — Що це мені за мовчанка, скажіть? Що це за дружба, якщо ви форменим чином покриваєте громителів парку, стало буть, народного добра? Я розумію, ото дружба була, коли нас поставили — а було це на станції Канатово, в дев’ятнадцятім году, да-а-а, — приткнули нас до стінки й бандити кожному палашем у груди: "Хто зірвав отаманський вагон?!" А ми мовчимо, бо гуртом зривали бандитське кубло, і нам така резолюція: або всіх порубають на фарш, або тільки того, на кого вкажемо. А ми мовчимо, щоб коли помирати, то разом, і тут виступає наперед наш агітпропівець Пантюша, знаменито він грав на балалайці, особливо цю — "Світить місяць, світить ясний"… Виходить Пантюша, тикає на нас пальцем, осміхається і так, знаєте, каже бандитам форменим чином: "Відпустіть їх, каже, це темні сільські тумаки, непричетні вони до діла. Я сам, каже вагон зірвав, стало буть — по заданію ревкому…" Ми стоїмо як вкопані, а Пантюшу поклали на колоду і на наших очах шашкою — так і так! На шматки, і кров калюжею…
Дід заморгав сухими повіками й кулаком провів по щетині, аж заскрипіло.
— Ото мовчанка! — сказав дід, ковтаючи твердий клубок, що підступив до горла. — А ви? Чого ви притаїлись? Негідників покриваєте, громителів парку? Я хлопців питаю, наших воїнів у скорім часі. Хто б із вас так, як Пантюша, щоб не побоявся…
— Я! сказав Бен. — Я б не побоявся! Щоб за друга…
— Сядь мені! — раптом скипів дід Андрон, що ніколи й ні в чому не перечив онукові. — Знаю тебе! Ти сміття боїшся винести у двір, діда свого ганяєш, а то б ти заради когось…
Женя схилилась над партою, її аж трясло від сорому. "Бен! — з тупим відчаєм думала вона. — До чого ти докотився! Брешеш у вічі! Знаєш, що я бачила вас, бачила все, а брешеш і строїш із себе героя!.. Ні, досить! Вставай!" — звеліла вона собі.
— Петре Максимовичу! — підвелась Женя, і обличчя її, яке тільки що горіло, раптом зблідло, а голос забринів так, що здавалося, от-от обірветься. — Я знаю, Петре Максимовичу, хто поламав туї. Я сама бачила.
Цибулько вмовкла й повернулася обличчям до класу. Вона розуміла: одне її слово — і шлях їй у двір одрубано: Бен уже ніколи не підставить плеча ("Вадька, не чіпай її!"), навпаки, — стане одвічним ворогом. Розуміла, що втратити може щось дороге — підвали, гру, таємниці, — але стримати себе не могла. Тридцять п’ять учнів — одні вражено, інші стривожено — уп’ялися поглядами в неї. Так, не мовчи — правду кажи! Вголос! Щоки в Жені знову спалахнули, чубець наїжачився.
— Петре Максимовичу! Я думала, він сам признається. Я не хотіла, а він!! А він!.. — дівчина аж захлинулась.
— Заспокойся. Хто там був? — спитав директор, хоча з "почерку" і знав, чия це робота.
— Бен! — кинула Цибулько й глянула Бенові просто у вічі, а той першу мить відбувався смішечком, ніби не дочув або не зрозумів, про кого мова. (А перед тим кидав на неї винуваті й ласкаві погляди: "Ти свій хлоп’яга, я тобі вірю! Не продаси й не видаси"). Проте награна посмішка швидко гасла, ось промайнула тінь тривоги, і Бен уже сердито заковзав на парті: "Зрадниця!"
— Бен це зробив! — докинула Женя. — І капела його! Хай сам розкаже!
— Так-так-так… — промовив директор, і його слова пролунали у напруженій тиші класу, як удари маятника.
Дід Андрон ошелешено глипав то на Бена, то на Петра Максимовича і, як риба на піску, хапав пересохлим ротом повітря. "Мати-богородиця! — защеміло йому під серцем. — Валідол! Забув дома валідол!.."
А за спиною Цибулько прошелестіло тихе й повзуче:
— Ябеда.
І знов:
— Ябеда ти…
Хтось штовхнув шептуна під бік, на задній парті засопіли й завовтузились хлопці. Почулося: "А ти встань і вголос, не шепчи!" І тоді — не дуже охоче — підніс руку Костя Панченко. Директор кивнув йому головою, — говори, мовляв.
Костя Панченко натрусив собі на чоло побільше волосся, нахмурився й забурмотів:
— Розумієте, от… Вона шпигунка. Вона грає разом з нами, а після того йде додому або в школу і, той…
— А що, — перебив директор, — Цибулько була на стадіоні разом з вами?
— Ні, не була… Тобто ні — була!.. Не була, а тоді, той… прийшла, а ми всі на неї, щоб не те… — замолов Костя, уже геть заплутуючись.
Бен зрозумів, що цей тріпло може остаточно видати їх (бо вже, по суті, підтвердив слова Цибулько) й кинувся рятувати:
— Я зараз все розкажу, Петре Максимовичу! — Він втупився в директора щирим відвертим зором і заговорив без найменшого зніяковіння. — Було так, чесне слово. Ми прийшли на стадіон, коли глядь: а дерева лежать зрубані. Ну, не зрубані, а той… повикручувані… Це, видно, хтось до нас їх, чесне слово, порубав чи, точніше поламав. Ми їх не чіпали, ну, не чіпали, чесне слово, ми тільки той… взяли, котрі на землі валялись, і тоді я сказав хлопцям: давайте, кажу, пограємось, і цей…
Бен почав бадьоро, але скоро збився, як і Костя Панченко, на "той" і "цей". Мабуть, відчув холодну тишу в класі, дідове гнівне сопіння і коротке директорове: "Досить!"
Петро Максимович сидів, затулившись долонею. Хтозна, чи він прислухався до нерівних стуків свого хворого серця, чи йому соромно й боляче було за Бена: де, від кого навчився цей хлоп’як кривити душею?
— Бене! — трохи різкіше, ніж звичайно, промовив директор. — Я вже мав з тобою розмову щодо куріння. Я просив тебе — давай без фальші, без лицемірства. І знову повторюю: невже ти думаєш, що я, що Цибулько, що всі ми в класі настільки примітивні, настільки по-дурному наївні, що не можемо зрозуміти, як ти брешеш. Та в тебе ж на фізіономії написано: неправда… От що, друже! — запалився директор й заговорив схвильовано. — Не страшні хлоп’ячі дурощі, ваші хлоп’ячі витівки. Не страшні! І навіть шкода, яку ви заподіяли, не так страшна. Але це при тій умові, якби ви самі прийшли й чесно призналися. Страшне, голубчику, знаєш що, — брехня! Брехня, Бене! Ота маленька, невинна брехня, що веде до великої, що, як іржа, все глибше й глибше роз’їдає душу. Туї можна посадити, вибите вікно вставити. А совість? Її не вставиш!
Фальш роз’їдає людину наскрізь і часом — безповоротно. Ніщо вже не врятує тоді пропащого. Схаменись, Бене! Схаменіться, хлопці! Поки не пізно…