Жага

Сторінка 3 з 3

Рильський Максим

Голос прокляття.

Від синього неба і синіх квіток,
Від доброго серця і чистих думок,
Від поля, повитого в ранішній сон,

Як дар, як удар наш, зустріньте прокльоні
Від рук, що пручались на матернім лоні,
Від наших народжень, від наших агоній,
Від пісні, від праці, від книг, від завзяття —
Зустріньте прокляття!
Немає покари, що вам заважка,
На світі немає легкого листка,
Що б каменем вам на сумління не ліг,
Коли б хто сумління збудити в вас міг!
Немає судді, що б здолав пом'якшити
Вам вирок смертельний, поріддя несите,
Немає руки, мозолями святої,
Що вас не жадала б скарать за розбої!
Те тіло, що впало від месницьких рук,
Здаля облітає презирливий крук.
Де крик душогуба навіки замовк, —
З огидою виє зневажливий вовк.
Земля вас не прийме в обійми святії,
Лиш вітер-могута по світу розвіє
У дебрі-пустині, на піски безводні,
Розносячи ваші останки холодні.
Від поля, від моря, від чорних могил,
Від хмари пожарів, що тьмить небосхил,
Від сиріт і вдів, від старців і калік —
Прокльон вам навік!
І я бачу її, бачу ту, кому до страдницьїих ніг клали поети всього світу і всіх століть найдорожчі свої приносини.
Бачу матір.

Простягла руки схудлі,
Розчесала русі кудрі,
Ой, що кучер до кучера, —
Чи то ж краса докучила?

Чи то ж літа не краснії,
Чи оченьки не яснії?
Ой не краса докучила —
Гримить-гуде за тучами,

Ллє зливою злостивою
Над матір'ю над сивою.
Іди ж, синку, кудрявчику,
Кудрявчику-ласкавчику,

Тройзіллячком умиваний,
Яр-м'ятою укриваний,
Сподіваний, угріваний!

Уста стулю — мовчатиму,
Сльозу в очах держатиму,
Коня твого за поводи
Сама візьму у проводи.

Іди, іди, дитя моє,
Не вкрий себе ні плямою,
Брати стоять за брамою.

Зовуть брати — в похід іти,
В похід іти, народ вести.
Кладу тобі печать одну,
Як гнів моїх проклять, міцну:

Бий ворога не мружачись,
Усім життям напружачись,
У серце бий недоброго,
Бо роду ж ти хороброго.

Уста стулю — мовчатиму,
Сльозу в очах держатиму,
Листів твоїх чекатиму.

І йдуть сини, несучи в грудях материне благословенн я, —і гуде земля — і шумлять води — і труп ворожий сиру землю криє — і в серці озивається слово:

Ти вся — жага, ти вся — горіння,
Ти — лук, стріла і тетива,
Століттям явлене видіння,
Моя зірнице світова!

Не раз таїли муку чорну
Твої затиснені уста,
Коли по воду животворну
Ти йшла, мандрівнице свята.

Як ти верталася додому
Від райдужного джерела
І на коромислі тугому
Дві кінви золоті несла, —

Напав розбійник із-за рогу,
Розбив сосуди золоті
І тіла вічномолодого
Розп'яв безсмертя на хресті.

І ти, розкинувши рамена,
Дивилась, як дітей твоїх
Орда розтоптує шалена,
І ніж разить, і тне батіг,

Як падають доми і вежі
З блакиті гордої у прах,
Як зміями повзуть пожежі
По біло-голубих хатах,

Як від вогню чорніють вишні,
Отари й череди біжать,
І тоне світ у тьмі кромішній,
І стогне поле від проклять, —

І погляд твій німий, о мати,
Понад землею загримів,
Заглушуючи всі гармати
І всіх єднаючи синів.

І почалась велика дія,
Назнаменована пора, —
І ще немає чародія,
Ще не загострено пера,

Ще не розгорнуто сувої,
Щоб пурпурове начертать,
Як з нелюдами у двобої
Людська зарокотала рать.

Відчувши в грудях спільну рану
І спільний бачивши пожар,
Устав пастух з Узбекистану,
Із Тули — тесля та зброяр.

Устав твій син, о рідна мати,
З синами сестер-матерів,
І на нападницькі гармати
їх грім правдивий загримів.

І хоч тяжкі іще дороги
До світосяйного кінця, —
З'єднала воля перемоги
Всі чесні голови й серця.

О, бачу я вогнем облиту
Страждущу постать на хресті, —
Та знаю: доки сонця-світу,
Не зникне правда у житті,

І вірю, нене, до загину,
Що зійде промінь у долину,
Неначе шабля золота, —
І в заповідану годину
В прозору тишу голубину
Ти зійдеш, рідна, із хреста!

1942 p. Нова редакція — 1956 p.