Килина пішла.
ЯВА 4
Виходить Йосип.
Йосип. Хто вона така?
Хвилимон. Кортить? Ач, який цікавий.
Йосип. Ні, справді, що воно за людина?
Хвилимон. Ходім, дорогою розкажу.
Пішли.
ЯВА 5
Данило і Макар.
Данило. Се вєрно, що за торішню ціну я не піду на поденну в якономію... Коли скрізь навкруги ціна пішла вгору, то я хіба у бога теля з'їв?
Макар. Воно, конешне, годиться, щоб так, як ї по других якономіях... Що ж, наші людці маракують і сяк і так, іншого не розбереш... А щоб котрий висловив прямо, що, мовляв, ось так-то і так... то такого промеж нас і нема. Хоч і ти: торік теж сперечався, а опісля...
Данило. Так то ж торік... Кажеш: нема промеж нас такого?.. А може, й знайдеться?., і повинен знайтись... І знайдеться такий!..
Макар. Навряд.
Данило. Ая знаю такого!
Макар. Хвилимон би то?
Данило. А може, й не Хвилимон?
Макар. Так де ж він такий? Хто він?
Данило. Де? Тутечки! А хто він такий? Я!
Макар. Ну, побачимо...
Данило. І побачиш, і почуєш! За торішню ціну я нізащо на світі!.. Як чоловікові не сорок копійок, а бабі не тридцять, так і нікоторої розмови зо мною, як води в рот наберу!..
Макар. Не викрепиш.
Данило. Викреплю.
Макар. Ну, якщо той, то й я за тобою.
Данило. Падлєц буду, викреплю!..
ЯВА 6
Данилиха іде з города, за нею Килина.
Тетяна. Вітай, чоловіче, ось гостю.
Данило. Що ж то за гостя?
Макар. Гляди ж, держи слова. Прощай. (Пішов).
Данило. Додержу. Ходи здоров.
Килина (підходить). Здрастуйте, дядьку! (Кланяється).
Данило. Це ж... либонь Килина?
Килина. Та Килина ж... (Цілує його в руку).
Данило. Це ж ти як: по волі чи по неволі?
Килина. Більш по неволі. Без бумаги не дозволяють в городі жить... Доки жила при матері — не чепали...
Данило. А тепер ти з матір'ю нарізнь?
Килина. Нарізнь.
Данило. Виходить, що треба пашпорта?.. Коли загостювала, то йди в хату, перебудь святки, а там вже поміркуємо...
Тетяна. Похваляється Килина, що вона швачка.
Данило. Та це я знаю. Вчилась же у школі, а потім і шитву навчена. Доки мати при панові знаходилась, їм обом добре було...
Тетяна. От, кажу, коли б вона раніш була прийшла, хоч би так тижнів за два до свят, мала б з шитва чималий заробіток: у нас тепер помеж дівчатьми мода на кохточки та на обсмикані спідниці; хвартухи теж почали обтягувать на пузі, щоб облипав як на обичайці — отак достометнісенько, як у тебе... Чи й голова у тебе вся гребінцями обтикана, як ото у других?
Килина. Як люде, так і я. Адже приказка каже: "З вовками жить, пововчи й вить".
Данило. А звісно... вєрно.
Тетяна. А може, поспієш хоч шапочку пошить моєму малому?
Килина. Ау вас їх багато?
Тетяна. Старшенькому, Гараськові, восьмий пішов; Оринці п'ять; а Василеві два... Були ще старші та повмирали... Се б вже Оленці був би вісімнадцятий; а Павлові шістнадцять... (Зітхнула). Та господь прибрав!..
Данило. З богом на спірку не підеш...
Килина. Я, мабуть, поспію пошить дещо усім трьом... У мене знайдеться і ситчик.
Тетяна. Та невже? От розумниця! Ходім же, ходім в хату!.. Певно, втомилася, доки дійшла з акзалу?
Килина. Ні, я доїхала за гривеника аж до самого села з якимсь дядьком...
Тетяна. З котрим же то? Ходім в хату, там розкажеш..
Пішли в хату.
ЯВ А 7
Сидір виходить
Сидір. Данило, гов! А постривай на хвилину.
Данило (вертається). А що таке? Сидір. Чи правду ж ото каже Макар?
Данило. А чому ж би Макарові і правди не сказати?
Сидір. І ти не в шутки сказав?
Данило. Не до шуток, брат...
Сидір. Іменно. Коли, мовляв, на плечах остання свитина розлазиться, то вже не шутки на думці: доводиться латку на латку налатувати, та вже скоро й латок нестачить... Он як мені тепер!..
Данило. Твоє діло не з медом.
Сидір. Гол, як сокол!.. Все забрали, все поспродали... У тебе нічого не зачепили, бо грошенята здавна водились...
Данило. Які там грошенята?
Сидір. Скажеш, брешу? Завжди було, як поїдеш в город сестру Марфу одвідати, то й привезеш скількись карбованців...
Данило. Не пам'ятаю я того...
Сидір. Отакої вигадай! Було, як тільки підоп'єш трохи, зараз і хвастаєш, що ось-то яка у мене сестра Марфа: і розумна, і багата, і мене награждає!..
Данило. Може, й було колись...
Сидір. А в мене ніколи того не було... Так не підеш на поденну за торішню ціну?
Данило. Не піду.
Сидір. Давай руку, і я з тобою! Нехай з мене дві шкури здеруть, нехай хоч і закатують, а вже я слово додержу. Осе біжу до лавошника, чи не позиче хоч скількись там хунтів пшеничного борошна на пасочку.
Данило. Багато лавошникові винен? Сидір. Якось спроможусь, то й віддам!.. Може б, ти зарятував мене?
Данило. У самого зосталось на один тільки заміс.
Сидір. Ну, прощавай. (Хутко пішов).
Тетяна (у вікно). Іди вже в хату. Чого се він приходив?
Данило. Прохав борошна пшеничного позичить.
Тетяна. Що ж, позичиш?
Данило. Ні. Дай йому руками, то не виходиш ногами... (Пішов у хату).
ЯВА 8
Ванька і Митька.
Ванька. Та се ж ти всі гроші повиграєш у наших хлопців на святках!..
Митька. А хіба-разві мало я їх програв? Бувало, як украду у батька якого двогривеного чи злотого— зараз і програю. І били ж мене батько за се, драли як Сидорову козу!.. Ну, тепер наша взяла!..
Ванька. І як ти так ловко навчився?.. А де карт здобув?
Митька. В городі, в трактирі, у одного парня, у того, що чай подає, у нього навчився грати, у нього й карти купив.
Ванька. Багато заплатив за колоду?
Митька. Сорок копійок.
Ванька. Ой-ой-ой!.. Аж сорок копійок?
Митька. Разлі єто так дорого? Се ж не нові, нові так вони ще дорожче стоять.
Ванька. Хіба дорожче?
Митька. Є такі, що по три цілкових.
Ванька. От так дорожнеча!.. А за науку багато дав?
Митька. Віддав кумачову рубашку, гармонію і руб серебра.
Ванька. Ой-ой-ой! В тебе була і кумачова рубашка? От щасливий!..
Митька. Ловка була рубаха!.. А за гармонію три цілкових серебра заплатив!
Ванька. Певно, в городі чимало грошенят заробив?
Митька. Були, брат, дєнєжки. Видали ми і по 25 цілкових серебра!..
Ванька. Додому багато приніс?
Митька. Пустяки, так мелоч... Больш што прогуляв з мамзелями і всякими баришнями!..
Ванька. За те ж зодягнувся по-городському.
Митька. Адьожа у меня всяка єсть... Єсть даже собственной большой чайник і портабашник серебряной... Захочу заробить дєнєг, знов піду в город, пристану до канпанії... Там, брат, бувають такі заробітки, що другой і в полгода стольки не заробе, скольки я за одну ніч.
Ванька. Що ж то за заробітки?
Митька. Називаються "ночні похожденія". Спершу, правда, брала мене опаска; ну, потом как привик, так оченно даже антиресно. Єжели хочеш, так я й тєбя можу взять у каипанію?..
Ванька. Страшнувато.
Митька. Нісколько!.. Привикнеш, так і нічаво.
Ванька. А на картах навчиш?
Митька. А звєсно.
Ванька. Ану, покажи ще якого фокуса. І невже ти всі карти бачиш наскрізь?
Митька. Іншу наскрізь, іншу по прикметам.
Ванька. По яким прикметам?
Митька. А по таким, що не скажу... Рано хочеш усьо знать... Штоб у карт грать, так мені требується помошник,-понімаєш? Єжели зумієш мовчать і помагатимеш мине, так вгощу монополочкою і тебе вивчу вигравать... А не вдержиш язика за зубами, так шабаш і товаришуванню нашому, і всьому: ти мене не знаєш, я тебе не видав,— во што! Ось воно по-нашому как.
Ванька. Хрест мене побий, мовчатиму! Митька. Ходім куди-небудь, штоб ніхто не помішав... Ходім під повітку до нас або до вас.
Ванька. До нас, у нас безпечніш.