— Федька? — здивувався Антон (а рукою Максимові: не виходь, у куток ховайся). — Федька? Ти чого тут? Серед ночі, як вовкулака…
— Чого, чого! — заскиглив браток. — Бахнув по лобі, аж іскри посипались… В гості прийшов, а ти частуєш… дрюком. Помацай, гуля осьо, як кулак…
— Щось пізно в гості… Так, не дай боже, як будеш двері обнюхувать, хтось і горщик тобі розгатить…
— Обнюхувать… За кого мене щитаєш?
— За поліцая.
З темно-кошлатого неба, що притислось до самої землі, сіявся дрібний осінній дощ. Сердито дзюрчала вода в канаві. Федька, охкаючи, встав, обтрусив шинельку: "Тьху, висушив тобі поріг!" — і зітхнув докірливо:
— Ех, Антоне, Антоне! Можна сказати, через тебе страждаю. Дивляться косяком, пайку врізали. І за що? Все, значить, за брата, за тебе, Антоне. Кажуть: на красних робив, аж тріщало, а зараз, мовляв, сто болячок у нього… Симулянт! — Федька подався вперед, ніби хотів на вухо сказати. — Не думай, що я дурачок. Знаю, хто ти і з ким ти… А мовчу, бо свій… Та й мені нагорить…
Федька замовк, ніби дослухаючись, як плюскотить дощ, і раптом благально:
— Може, ти, Антоне, щезнув би з глаз?.. Щоб не було мороки?
— Е, ні, добродію! Тобі треба тікати. Це ти влип…
— Довго балакать. В хату хоч пусти. Як там Одарка?
— Йди, йди собі, пане поліцаю. У тебе служба.
— Дивись, щоб не пожалкував.
— Дивись, щоб ти, Федько, не пожалкував… Як доведеться відповідать.
— Не лякай. Бо я декого теж можу злякати. Так злякаю, що й у землі гикатиме… Бувай! — і важка тінь посунула вздовж стіни.
"От слизняк! — плюнув услід братові Антон. — В хату пусти, ач! Видно, хотів пронюхати, чи немає кого…"
— А він, часом, не підслухав нашу розмову? — спитав Максим, виходячи з темної схованки.
— Хто його зна. Двері, здається, щільно прилягають.
— М’якосердий ти, Антоне. Щоб мій брат — давно б жаби поминки справляли.
— Ну, що ти! Не можу! Все ж таки рідна кров. Я ж його, стерву, з пелюшок няньчив… Не підніметься рука.
— Боюсь, що в нього не здригне… якщо шкуру свою рятуватиме.
…Ця подія розворушила все Криничувате.
Після тривог, колотнечі, болісних дум важким сном заснуло село, причавлене осінніми хмарами, що низько повзли над степом. Заніміла, принишкла розкисла земля. Ніби вимерло все. Тільки на мосту та на правому березі Інгулу, де стояли зенітні батареї, зрідка попихкували цигарками вартові. І раптом за Мартином, над широким плесом, сліпуче спалахнула ракета. Вона вихопила з темряви маленький пліт, який безшумно йшов за течією. На плоту, в синьо-білому мерехтінні, вирізьбились дві нерухомі постаті. Разом вдарили з кручі автомати й гвинтівки — на тому березі залопотів очерет, підрубаний гострим лезом вогню. Посеред Інгулу, в яскраво-світлому колі, кипіла і бульбашилась вода. Хитнувся вутлий плотик — і як рукою змело людей. Плесь, плесь! — заіскрились бризки, і швидка течія понесла два пузирі до густих очеретів. "Стій! Хальт!" — загорлали під кручею. Поліцаї, вівчарки, німці снопами падали з гори у човни, заскрипіли весла, загрохкали постріли. Хтось уже перескочив на пліт, хтось, діставшись берега, шалено бив з автомата по зарослях, наче могла розступитись стіна очеретів і видать у ворожі руки двох втікачів.
Вже під ранок, мокрі, забрьохані мулом, лютіші од вовкодавів, повернулися німці й поліцаї в село і пішли по хатах. За ноги стягували сонних жінок та дітей з постелі, душили дідів за горло: "Де партизани?" — вивертали діжки, витрушували пірники, винюхували кожний закуток. У гурті поліцаїв топтався і Федька Кудим. Був він такий настраханий, винувато-улесливий, як та собака, що напаскудила в хаті господаря. Найдовше трусили карателі Деркачів та старого Яценка. Ні Максима, ні Антона, ні його жінки чомусь не було в селі. Наче змовившись, зникли невідомо куди. "Так-с! — клацнув золотими зубами білявенький німець, хусточкою витираючи руки після обшуку в Антоновій комірчині. — Пана Кудима — сюди!"
Поліцаї, що тільки-но злізли з горища і відхаркувались та вискубували пір’я з мокрих чубів, — враз притихли. "Федьку, Федьку сюди!" — передали по ланцюжку. Федька бочком-бочком посунув до німця, вбираючи голову в комір шинелі. Витяг руки по швах, плаксиво закліпав похололими очками.
— За важливе донесення, — карбуючи кожне слово, сказав золотозубий штурман, — оголошую вам подяку. Цілком ясно, що диверсанти мали намір зірвати міст. На плоту знайдено вибухівку і бікфордів шнур…
— Так, так, гер штурман, — оторопіло повторив Федька, — хотіли зірвати…
— Отже, пане Кудим, — продовжував німець, — за те, що попередили нас, вам подяка. А за те, що прогавили диверсантів, наказую… від-шма-гати! Чуєте?! — гримнув штурман на поліцаїв, — тридцять п’ять шомполів цьому йолопу! І зараз же! Я сам упечу з десяток, щоб зігрітися після дощу…
* * *
Минув день, другий, як поїхав Кудим у Гуйці, — і ні слуху ні духу. Що воно за село, де воно, куди занесла недоля старого чоловіка, ніхто до пуття не знав. Трояниха вже занепокоїлась. Думала-гадала, чи не послати кого в Бобринець. І ось аж на третій день, під вечір, коли жінки поверталися з поля, в’їхала в село однокінна підвода. Попереду йшов Кудим, спина старече зігнута, кожух на ньому обвис, почорнів од пилюги. Силу-насилу переставляв дід ноги, тягнув за повід охлялу кобилу. На підводі лежала труна.
— Федьку везе, Федьку… — скрижаніли материнські обличчя.
З боків обкладена сіном, довга-довга, з грубих свіжообтесаних дощок, пропливла, як сум, жахна покійницька домівка.
Кудим не підняв очей, не покликав жінок на похорони. Так і пішов, згорблений, онімілий, сам тягнув на плечах горе до своєї хати.
А незабаром із того кутка, де жив Кудим, докотилось таке надривне, таке нелюдське голосіння, що, здавалось, навіть вечірня тиша захолола над селом. То оплакувала мужа свого овдовіла Василина.
На кладовищі, за Антоновою та Максимовою могилами, виріс ще один горбик. Ще один хрест загнала війна у розтерзане тіло землі. Життя розвело, смерть звела докупи колишніх друзів-ворогів.
Ідучи в поле або з поля, жінки не раз бачили: сидить над свіжим горбиком осиротілий Кудим, гладить рукою землю, немов питає: "За що, за які гріхи відібрала, ненько, у мене синів?.."