Було це увечері, Кудимова сім’я вкладалася спати. В жарко натопленій хаті аж розпирало вікна од задухи. Старий Кудим, охкаючи, мостив собі пуховики на печі, сердито підбивав подушки і дошкуляв невісткам: "Смерті моєї ждете? Пождіть, пождіть — недовго вже… Ох-хох, кісточки мої ломить, ох, викручує… Дровець полінувались підкинуть, хай, знаця, здихає старий…" Знервована Василина кидалася з кутка в куток, торохтіла посудом, зганяла зло на дочці, яка просила води: "Цить!.. Спи мені, бо як дам — захлинешся!" Одарка, Антонова жінка, ледве тамуючи лють, стелила чоловікові на долівці. І поки товклися жінки, готові ось-ось спалахнути вогнем, Антон горбився над мискою пісного борщу — вечеря не лізла в горло. Йому знавісніли оці батькові стіни, оце пекло, де щодня — охкання й докори, сльози й прокльони. "Буває ж так, — ковтав гарячу обиду Антон, — одна людина може отруїти життя десятьом… І що він хоче, старий? Чого домагається? Щоб і ми лягли в могилу з ним? Щоб ми, як онучі, під нього стелилися? Все одно не догодиш — буде топтати й далі, на клаптики дерти. Він, як міль, намогливий — до рубця їстиме"…
Антон хотів вийти з хати — трохи розвіятись. Але перед ним, на порозі, зненацька виріс Федька. Довга потерта шинеля на ньому — видно, з чужого плеча. Зелена пілотка. Хромові чоботи. Якийсь пакунок під пахвою. Від проношеного одягу, від усього Федьки, здавалось, тхнуло цвіллю. По-баб’ячому закутаний, незграбний, він стояв на порозі і пришелепувато осміхався.
— Федька… Ти що?.. Що ти надумав? Що ти зробив? — не сказав, а простогнав Антон і рвонув брата за комір.
— Ну-ну, представника влади не той… бо з нагана — піф! — Федька скривив усмішечку, ткнув братові межи очі пальцями. — Піф-піф — і ваших нет! Одступи… Ось пайку дали. Лови, Василинко, сахаринцик… І пшоно діткам…
Він кинув пакунок своїй жінці, але вона, витріщившись на чоловіка, не ворухнулась, не підставила рук, і пакунок ляснув на підлогу, щось розсипалось. В хаті запала тиша, Федька отетеріло зиркав по кутках, ніби схопив несподівано ляпаса. І раптом із-за груби висунулась розкудлана голова, і два зловісні вогники обпекли Василину.
— Ану, підбери з долівки, чуєш! — засичав Кудим. — Зараз же підбери, ледацюго, бо жерти вмієте, а зароблять… Ще й розкидає добро, ге!
Це був останній сплеск шаленіючої хвилі, що прорвала хистку гребельку. Крик, голосіння, лайка — все злилося в один збурений потік, і невістки, захлинаючись від люті, накинулись на старого Кудима, Кудим — на невісток, Антон на Федьку. В хаті задеренчали шибки; стіни й долівка, здавалося, пішли ходором, годі було й розібрати, хто що викрикує. З одного кутка чувся жіночий вереск:
"Пийте, пийте мою кров, жеріть самі, подавіться разом з Федькою". Різкий писклявий голос із-за печі: "Цитьте! Не смійте! Не троньте Федьки. Він до хати тягне". — "А так, що тягне! А ви покриваєте. Ви горою за нього: Федічка, Федічка, а він же злодюга, він же бабій, він же, як старець, чужі тарілки вилизує". — "Що ти верзеш, язик би тобі всох! Зміюка! З хати вижену!" — "Хай вона згорить і ви разом… Антон! Збирай клумаки. В ямі житиму, а сюди, в оцей собашник, нога моя більше не ступить… Антон!" — Антон не чує жінки, у нього своя розмова з братом: "З ким ти, зубоскал, злигався? На вулицю соромно буде поткнутись. Люди у вічі плюватимуть… Скинь дрантя німецьке, бо обдеру до нитки". А батько з печі: "Він хліб заробляє! Пусти його, чортів активіст, або геть вимітайся! Іди до своїх — багато вони тобі дали? Скалічили, знаця, і на смітник"…
Полохливо замиготів сліпак і — погас. Та не погасла в темряві сварка. Стільки чорної люті накипіло в серці у кожного, що й до ранку не виллєш. Ні, недарма співала Одарка Антонові, як тільки вони побралися:
Постав хату з лободи,
А в чужую не веди…
Чужою була, чужою й осталася для них оселя старого Кудима. І Антон з жінкою, порадившись та пожурившись, пішли по селу шукати собі притулок, і пекучий сором туманив їм очі, бо це все одно, що простягати руку під церквою. Денис Яценко покликав їх до себе і сказав: "Пустив би вас, добрі люди, у хату, так своїх дітей ціла орава. Може, сарайчик підмажете і якось перезимуєте. Сарайчик теплий, вулики там стояли; знаєте, мабуть: німці геть чисто вигребли…"
Перебрався Антон до Яценка. А як виносив клунки з свого двору, батько схопив мітлу і так вишкрібав за ним двір, аж пилюга пішла попід тином. "Геть, геть з мого двору, окаянний, — заклинав сина. — І щоб ні пса, ні скотини у тебе не було, і щоб соломою не пахло". А Федька стояв на воротах, підібравши поли довгої шинелі, і гигикав: "Бач, Антоне, як батечко стараються: щоб, значить, синок чобіт своїх не запилив".
Федька причинив щільненько за "циганами" ворота, шворіньком їх приткнув. Сказав навздогінці братові: "Ти не знаєш мене, я не знаю тебе — і квит!" Та, видно, збрехав свояк-поліцай. Чогось тягло його зазирнути, як живе старший на новому місці. Дивак Федька і тут не обходився без дивацтва: відвідував рідню не серед білого дня, як це ведеться межи людьми, а вибирав найглухіші ночі.
Одного разу, коли надворі поскрипував нудний холодний дощ, і могильне "ховав" десь вигукував сич, в Антоновій комірчині аж до світанку горів каганець. "І досі кліпаєте? — сердилась Одарка, неспокійно повертаючись у ліжку. — Кінчали б уже, бо хтось наскочить". — "Зараз, зараз", — відказував Антон і затуляв рядном сліпака. За столом сидів плечистий рудобровий Максим Деркач. Як і батько, він був міцний і жилавий, обличчя гостре, з вузькими зеленкуватими очима й орлиним носом. Він намагався говорити пошепки, та в нього виходило, наче хтось бубонів з бочки.
— Чуєш, Антоне? — пригинався над столом Деркач. — Мудруй не мудруй, а найкраще по-моєму. Я ж не раз перевіряв: і з цього боку, і з того боку міст охороняється. Сам бачив: ходять німчаї, як заведені. Вдень по одному, вночі — по два. Так що з берега нема чого й лізти — потоплять, як цуциків… Ото й кажу: підпливемо тихенько на плоту, зробимо своє діло, а тоді вниз — за течією…
Вже почало сіріти на вулиці, і Максим зібрався додому. Закурили на дорогу. Антон накинув старенький плащ, що й досі пахнув нігроловим маслом, сказав жінці, що проведе товариша: "Низом підемо, попід городами… Менше очей…" Антон легенько відсунув клямку, штовхнув коліном двері (вони відкривалися з хати надвір), намоклі дошки глухо вдарились об щось цупке. "Йой!" — скрикнуло якесь опудало, товсте й незграбне і посунулось на землю. Наче куль очерету впав із стріхи — в темряві не розбереш. Антон облапав оту сіру купу.