— Ну що, діду Лапоню, попрощаємось? Загребуть нас тут страхолюди!
— Га? — прохрипів Лапоня. Він, видно, й досі не второпав, де він і що з ним діється.
— Ось зараз буде нам га, буде й кочерга. Ховайтесь, діду, сюди, за цей кам'янистий пристінок…
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Гра в печерні піжмурки. Куди пропав Лапоня? Куа нападає на втікачів. Ще одна втрата
Вони сховались за високий гранітний пристінок, а згори покотилось до них каміння, потім з гуркотом і ревом ввірвались у темний закапелок два печерних страшила; чулося, що за ними вихекують, біжать інші.
— Де вони, де? — занюхали разом повітря.
Кинулися в усі кутки і от — просто на Сиза. Сиз докурив люльку, сказав: "Кхе, добрий буркун!" — і живим вогнем їм усім під носа.
Знов — та ж картина жаху і панічного сахання. З криком "рах!" і ще раз — "рах! рах!" печерні сипонули нагору, а тоді в бокові печери, тільки щебінь та іскри випорскували з-під лап.
Сиз підштовхнув Лапоню, і вони побігли крутою підземною розщелиною, поміж завалами ґлею й камінням, куди їх вела зозуля. Крики, голоси котилися всіма переходами й печерами, вся величезна гора, покопана до самого споду норами, як мурашник, забігала, заворушилася, заходила ходором. Тепер втеча Сиза і Лапоні нагадувала смертельну гру в піжмурки. Вони кидались в один тунель — і натикались на страшил. Сиз відсахував їх вогнем і біг з Лапонею в інший бік, аж гульк — вивалювались з якоїсь печери нові переслідувачі. Дерлись вузьким лазом, тікали далі від гулу й тупоту — і знов натикалися на мечі. Печерне воїнство трохи отямилось, загрозливо ревло, кидало на них каміння, а дехто жбурляв списи, довбаючи стіни печер. Піжмурки ставали страшнішими, ще трохи — і їх заб'ють, не врятує і вогонь. Мабуть, це найкраще розуміла зозуля: вона кидалась під стелю, вела їх то вгору, то вниз (а все це відбувалось у темряві), і от несподіванка — пропав Лапоня! Він, бідолашний, стогнав, задихався, безтямно трусив, крутив бородою — і раптом щез. Хтозна, може, його підбили каменем, може, прикололи списом, а може, він упав, провалився в підземну яму. Сиз став і крикнув з відчаєм:
— Діду! Діду! Де ви?
Дарма. Глуха кам'яна гора, глухий на два вуха дід. Голос полинув кудись у темряву й зник.
Ще раз оглянувся, ще погукав Сиз, роздратовано подумав: "Ну, де він? Пропаде ж старий лунь!" А зозуля билася, кликала Сиза — скоріше, скоріше, он обступають нас з усіх боків!
І Сиз кинувся за зозулею.
Біг він такими заплутаними лабіринтами, то повертався назад, то пролазив кам'яними стінами-брилами, то перебігав карнизом над страшними проваллями, що якби не зозуля, його добра провідниця, ніколи б не вибрався живий із цього печерного царства. Разів зо п'ять його оточували, завалювали дорогу уламками скель, кидали списами і відбатували йому добру половину сорочки — всю полу аж під пахви, та зозуля кожного разу знаходила якусь хоч маленьку, хоч ледь-ледь помітну шпаринку, виводила Сиза з небезпеки.
Ґвалт, перегуки, метушня залишилися десь глибоко внизу, а Сиз тупотів потихеньку нагорі і от побачив оддалеки якесь сіре мерехтіння. В печері ніби розвиднялося, світлішало, стало видно похмурі, зазубрені обриси стін; ще нижче, здавалось, нависали над ним важкі кам'яні склепіння, і раптом — он, он попереду! — заголубіло кругле віконце, отвір, вихід з проклятих печер! "Ага, сиза голубко! Живемо! Вибираємося на вільний світ!" Сиз, обірваний, подряпаний Сиз, хоч і був до знемоги стомлений, хоч і дуже пришкандибував, бо розбив собі коліно, а тут не втримався, підкрутив вуса і, якби трохи більше йому сил, так і пройшовся б королівським кроком, як вчив його Чублик: ой-ля-ля!
Вискочив з печери.
Небо, місяць, зорі — живий, рідний світ розкинувся перед ним!
Одним позирком Сиз охопив увесь широкий простір, що лежав перед ним у розлогій долині. Ліс, глуха темна пуща, Кабаняча річка, а за нею далеко — нічне мерехтіння озер. Там домівка!
Сиз відхилив кущ, який затуляв вхід під землю, і кивнув зозулі: "Ну що ж, гайда, сивенька, полетіли — навпростець, через ліс!"
Тільки він ступив крок, як над головою каркнуло:
— К-р-р! Куа-а!
Де вона взялась? Звідки? Зловісна птиця немовби сиділа тут над вухом і з хижим нетерпінням чекала їх. Сиз не встиг і пригнутись, як вона крикнула, кинулась згори, залопотіла крилами. Вихором пронеслась над самісінькою головою, мало не ввігнавши йому пазурі в тіло. Сиз відхилився, а Куа джухнула каменем вниз, а потім здибила крила сторчма і різко шугнула вгору. Знову розправила крила й крикнула з неба.
А в цей час…
Зозуля, така маленька наполохана грудочка, як вона билась, як кружляла над Сизовою головою, наче заклинала, відганяла собою загрозливу тінь хижої птиці — геть, геть, щезни, йди хробакам на поживу!
Та Куа летіла, падала вниз. І тоді, як було те над корчем, зозуля метнулась їй назустріч.
Вони зустрілись над скелею, в небі, і тут почалось.
Хижа могутня птаха і маленька зозуля, вони вихором замелькали в небі. Куа насідала, скрикувала, розчепірювала пазурі, вона гнала зозулю до скелі, до гострого стрімчака. Та в останню мить над скелею зозуля виверталася, а за нею — тріск і злостивий клекіт. КуЦ з розмаху билась грудьми в стрімчак, пір'я летіло додолу, і скрапувала кров на камінь. Куа ще зліше нападала на грудочку-птаху, збивала її вітром, діставала пазурами, захльостувала клекотом.
Сиз бачив з землі: біда! Знемагає його рятівниця! Крило одне зламане, і якийсь смертельний відчай у її останніх стрепетах.
І тут пазурі настигли бідну пташину. З тихим писком-прощанням зозуля кинулась вниз, просто на скелю, захоплюючи з собою і хижака. З тяжким свистом Куа ударилась об камінь. І вже не здригнула більше крилом.
Сиз знав: треба тікати, бігти скоріше з цього місця.
А небо ширшало, блідло, місяць котився за гору, віяло з долини свіжим ранковим вітерцем. І Сиз подумав з тривогою: не встигну! Скоро зійде сонце і тоді… Хтозна, що тоді буде з ним.
Вже не вела його зозуля (і ніколи не прилетить вона, добра безсонна його пташина, не буде кувати, будити його надвечір). Біг, тупотів з гори, постогнував (боліло розбите коліно), зажмурював очі від страху, коли перескакував над крутими урвищами, знов падав і обдирав собі ноги, та не спинявся, хотів скоріше дістатись лісу.