Коли підходили до будинку, в якому жили Іллєв-ські, Ляля ще з вулиці почула, як у дворі гудуть саморобні жорна. Міські млини стояли, борошна не можна докупитись, і полтавчани останнім часом почали обзаводитись, як первісні люди, власними "млинами".
— Жорна гудуть, аж у Берліні чуть,— сказала Іллєвська, сердито відчиняючи хвіртку.
З сарая назустріч їм вийшов, накульгуючи, Серьожка з сестрою Любою, вродливою чорнявою дівчинкою.
— Перевиконали, мамо! — радісно повідомила Люба. Вона була вся біла від борошняної пилюки.— Дванадцять склянок!
Серьожка стояв мовчки, опустивши руки і дивлячись убік. Низенький ростом, тонкошиїй, він і ніжним чистим обличчям, і чорними стрілками брів разюче був схожий на свою сестричку. На ньому, як і раніш,— чорна оксамитова толстовка з таким же паском, низенькі стоптані чобітки. Штани напущені на них, як шаровари.
— Колесо неволі крутиш? — запитала Ляля, привітавшись.
— Кгучу,— відповів Серьожка, злегка гаркавлячи. Глянули одне на одного, і погляд ковзнув повз
погляд. Обом було наче тісно. Вони ніколи не почували себе так.
— Ходімо до кімнати,— сказав Серьожка і, обернувшись до Лялі спиною, став перший підійматись в будинок.
— А я думала, що ти й досі лежиш,— говорила Ляля, коли вони пройшли через кухню до Сергієвої кімнати і залишились самі.— Вирішила провідати.
— Дякую,— буркнув Серьожка.— Тепер не влежиш.
— Як твоя рана?
— Затягається.
— А я цілі дні дома та дома. Наче в ямі.
— Читаєш?
— Звичайно. Зараз це єдина втіха.
— Що ж ти читаєш?
— Оце перечитала "Як гартувалася сталь". Якось особливо, по-новому тепер усе це сприймається...
— Життя консультує,— гірко зауважив Серьожка.
— Ти знаєш,— сказала згодом Ляля,— наші вже запросили швачку, щоб вчила мене шиття.
— Завбачливо... Чого ж...
— Звичайно. Може, попаду до якоїсь німкені, то хоч не пошле на скотарню, а посадить сукні їй шити. Цінний фах. А ти?
— Що я? — глянув Серьожка на Лялю. Стрілчасті його брови були високо підняті. Вони були завжди високо підняті, немов юнак раз колись дуже чимось здивувався і так уже й залишився здивованим назавжди.— Я... нічого.
— Як нічого? Мабуть, пишеш?
— Потроху.
— О, послухаю,— Лялі, здається, не так подобались Серьожчині вірші, як той щирий пафос, з яким він завжди їх читав.— Прочитай, Серьожко.
— Іншим разом,— відмахнувся він, ніяковіючи від того, що йому таки хотілося читати.
— Я ж бачу, що тобі й самому хочеться читати,— сказала Ляля.— Не ламайся.
Серьожка нервово загладив назад свій чорний чубчик і, вставши з-за столу, прокульгав до вікна, яке виходило на Первомайський проспект. Внизу, біля під'їзду протилежного будинку, стояли в ряд німецькі автомашини.
— Відкривають банк,— процідив Серьожка крізь зуби.
— Я більше не прошу,— попередила Ляля примхливо.
Серьожка, дивлячись за вікно, понад будинок, почав своїм незміцнілим кришталевим тенорком:
Ранець візьму на плечі,
В кишеню паперу лист.
Піду, невідомий предтеча,
У вітряний дикий свист.
Піду я в краї невідомі,
Піду за блакитні моря,
Де в чорному димному громі
Білі міста не горять.
Серьожка оглянувся на Лялю. Вона слухала. Тоді, ще вище задерши голову, він продовжував:
Невільниче сонце хмуро
Світить в краю моїм.
Посеред тигрів бурих,
Може, знайду свій дім.
Повний зневаги до всього,
В нетрях збудую вігвам,
В єдиного вірячи бога,
Якого створю я сам!
Кінчивши, Серьожка знову озирнувся на Лялю. Дівчина дивилась на нього насмішкувато.
— Далеко ж ти зібрався, друже,— сказала вона саркастично.— Тікати, значить, надумав!
— Не тікати, а йти!
— Це софістика. Головне, від кого? Чи не від самого себе?
— Від фашистів! — вибухнув Серьожка.
— Від них ти, мабуть, недалеко забіжиш. Наздоженуть. Не встигнеш збудувати свій вігвам "посеред тигрів бурих".
— Лялю! Я тебе прошу: не глузуй!
— Я не глузую. Скажи, Серьожко, це ти серйозно: "Повний зневаги до всього"? Невже ти вирішив зректися... всього?
— Чого "всього"? — не зрозумів спочатку Серьожка.
— Всього, що було. Про що співалось...
— І це ти мені? — остовпів Іллєвський.— Не смій зі мною так говорити! Не смій!
Знервований, він рвучко відвернувся від неї і знову зупинився навпроти вікна. Вітер ганяв вулицями листя. Низько над містом котились валунами сірі, як каміння, хмари.
Серьожка стояв зсутулившись і мовчав, не обертаючись до Лялі. Вона встала, підійшла до нього. Ласкаво поклала йому на плечі руки і, нахилившись, зазирнула хлопцеві в обличчя. Очі його були повні сліз.
— Коли це ти написав, Серьожко?
— Сьогодні склав, як крутив ті жорна...
— Я не все сказала. Щось викликає заперечення, але поезія таки почувається. Тобі цього досить? — Вона знов зазирнула йому в лице.
— Не дивись на мене, Лялю. Сядь. Бо коли ти стоїш поруч мене, ти завжди висока, а я малий,— сказав Серьожка.— Це мене пригнічує.
Ляля, усміхнувшись, відійшла до столу.
— Куди ж ти все-таки хочеш тікати, Серьожко? — запитала вона згодом.
— Сам не знаю,— відверто сказав хлопець.— Знаєш, як це буває... Кинув би, здається, все та пішов би поміж люди, як Тіль Уленшпігель... З птахом на плечі та з піснею на вустах... Розважав би їх у горі, підтримував би... Бо так — неможливо. Задихнуся.
— Між люди добре, але як підеш від людей, Серьожко, то неминуче заблукаєш. Я сама сьогодні мало не заблукала,— зізналася вона.— І де б ти думав? У Полтаві. В нашій Полтаві, Серьожко!.. Наче попала в зовсім незнайоме похмуре місто. Іду повз бараки,— знаєш, де склади були раніш,— дивлюсь, обносять їх колючим дротом в три ряди! Вишки вже стоять. Певно, буде концтабір. Просто дивно, коли зони встигають. Ніби за одну ніч.
— Майстри. Набили руку.
— Проходжу мимо дитячої поліклініки — теж обпинають дротом. Вивіска: "Крігслазарет"... Можна чекати, що, прокинувшись завтра вранці, побачиш, як усе місто вже обнесено концтабірним дротом.
Серьожка болісно скривився.
— Я таки правий, Лялю,— довірливо прошепотів він.— Давай тікати! Швидше тікати, Лялю! Пропадем.
— Куди, Серьожко?
— Куди? Звісно куди! Дд фронту, до наших!.. Ляля задумалась.
— Добре,— згодом сказала вона.— Ми втечемо, врятуємось. А інші? Адже всі не можуть утекти?
Іллєвський не мав що відповісти.
— Ти кажеш "до фронту". А тоді що?