— Ти звідки? — нарешті запитала тьотя Варя.
— З ешелону,— шморгаючи гострим носом, відповіло дівча.
— З якого ешелону?
— Хіба ви не чули? Нас же відбили партизани біля Яресьок. Кажуть, ними керує сам секретар обкому! Як налетіли з того боку і з того!.. Охорону перестріляли, паровоз під укіс пустили, а нам командують: тікайте! Ми — хто куди — по лісах! Золенька-воля!
— І дома ще не була?
— Ні. Просто до вас. Мені Ляля наказувала, як тільки вирвусь, до вас забігти.
— Де ж ти бачила Лялю? — ожила Надія Григорівна.
— Ми з нею в одній же камері сиділи. Нас як виводили на станцію, то вона й наказала. їх ще залишили в тюрмі, всіх шістьох...
— А почувала вона себе як? — знову запитала Надія Григорівна, завмираючи.
— Та за неї не турбуйтесь: жива, здорова, в паніку не впадає. Вона, мабуть, в наступний ешелон попаде — їх теж відіб'ють. Там ліси аж гудуть партизанами!
Жінки мовчали, стримуючи ридання. Якесь бережливе захисницьке чуття підказувало їм, що цій дівчинці не треба нічого говорити про страту.
— Яка вона була... востаннє? — запитала згодом мама.
— Спокійна, ви знаєте, така спокійна, що мені аж страшно було на неї дивитись... Немов вона все вже знає, чого інші люди не знають... І бачить так, як ніхто. Наче й крізь стіни дивиться й усе бачить. Тепер до них не пускають?
— Ні,— сказала мама.
— Налякались, того й не пускають. Повстання в тюрмі бояться!
— А зрадниця теж з ними залишилась? — запитала тьотя Варя. Вже після першого Лялиного листа, де вона повідомила про зраду Королькової, тьотя Варя заприсягнулась, що, як тільки негідницю випустять, вона сама вислідить її і вб'є.— Чи, може, ту підлячку теж з вами партизани відбили?
— Еге, її вже не відіб'ють,— заспокоїла Веснянка.— їй уже капут. Сама задушилась у своїй камері.
— Як задушилась?
— Не знаєте, як там душаться? Рушником до бильця, та й пісня вся. Собаці собача смерть.
Тьотя Варя зітхнула.
— А що Ляля говорила, востаннє? — запитала Надія Григорівна.— Пригадай... які-небудь її слова. Тільки не вигадуй. Хоч одне.
Веснянка думала.
— Ой, як вона говорила!.; Я так і не складу. Та все чудно якось... До всіх наче говорить... Встане оце вночі і ходить-ходить по камері, а тоді раптом: "Люди! Я вас вітаю. Я вас люблю..."
Надія Григорівна закрила обличчя руками, прихилилась до стовбура; Яблунька осипалась на неї холодною росою-
Тьотя Варя сиділа просто на землі, скорботно наслухаючи темряву.
— А вже не гуде,— сказала вона мов сама собі.
— То не з того краю вітер,— заперечила Веснянка.— Як обернеться, знов загоготить.
Надія Григорівна, кволо ступаючи, підійшла до дівчини, поклала їй руку на голову, заглянула в вічі:
— Живи ти в нас... Нікуди не йди. Живи!
— Е,— Веснянка заперечливо замотала головою.— Не можу. Приходити буду, а назавжди не можу.
Рано на зорях сестри проводжали Веснянку. Вийшли за околицю, трав'янисті луки перед ними сивіли рясною росою. Брели тими луками, залишаючи по сизому яскраво-зелені сліди.
— Як гарно! — вигукнула Веснянка.— Так би і йшла далеко-далеко! Ви знаєте, я подамся в ліси! До партизанів подамся.
Тьотя Варя і Надія Григорівна ступали поруч неї мовчки.
Схід попереду рожевівся. Позаду у вранішній синяві потопав білий Поділ, вставав над ним високий собор на стрімкій кручі. Попереду за річкою танули ліси, що тяглися звідси і вгору понад Ворсклою, і вниз до Дніпра.
Зав'юнився під ногами розсипчастий пісок берега. Річки, схованої в берегах, ще не видно було, але вона вже відчувалася по свіжості й прохолоді, якою потягло від неї.
Ліс, наблизившись, перетворився з голубого в зелений, його соковиті хащі по той бік річки, проки— даючись, повнилися пташиним тисячоголосим гомоном. Зелений світ, вмитий росами, лящав, висвистував, видзвонював, лунко переливався щедрою розмаїтістю акордів, ладів і тонів. Птаство, радуючись весні, творило музику краси дивовижної, солов'ї аж заходились, зозулі кували, кували, торкаючи дзьобиками чарівні клавіші неба.
Схід все ясніше розцвітався рожевим, світла біль" шало, невтомна пташина музика, напливаючи з зелених глибин, мовби пригортала Веснянку.
— Ух,— ухала Веснянка, ступаючи міцними сполосканими росою ногами по піску. Мокрі, посічені травами коліна її розчервонілись.— Ух!..
Нічого не говорили поміж себе, бо не було в людській мові слів, здатних— передати цю вранішню симфонію пробудженої природи.
Стали на високому березі і, глянувши вниз, завмерли від подиву. Понад самою Ворсклою на вилизаному хвилею вологому піску лежали вподовж берега люди: юнаки й дівчата, бородаті дядьки і тітки з кошиками, наготованими, видно, на базар. Тут саме був брід, через який заворскляни добиралися в Полтаву базарувати.
— Старий Сапіга,— впізнавала Надія Григорівна серед тих, що лежали,— Борисова мати... Валентинова... Чого вони лежать?
Веснянка застигла поруч неї, виставивши колінця, як здивована молода коза на скелі.
— П'ють? Але ж ні...
Сонце мало ось-ось зійти, воно вже розросталось червоним кущем у верхів'ї річки, і течія, повита низькими білястими серпанками пари, вся спалахнула.
— То вони слухають! — раптом вигукнула дівчина і, стрибнувши вниз, побігла й собі до берега. Сестри, осуваючи сипкий пісок, спустилися за нею.
Останніми днями гул фронту подаленів, мовби згасав. Його вже не чути було полтавчанам навіть уночі. Бойові рубежі переносились все глибше на схід, куди відступали радянські армії, обливаючись кров'ю в тяжких боях. Єдиним часом, коли ще чути було далекий фронт, лишалось світання, а найкращим резонатором далекого гулу були оці береги, оця водяна чутлива гладінь, що, витікаючи звідти, десь із-за Білгорода, мовби на своїх хвилях несла ледве вловиме стугоніння битви.
Сюди, в береги, й приходили вранці слухати.
Веснянка впала грудьми на пісок, приклалась до нього вухом. Надія Григорівна і тьотя Варя опустились неподалік від неї на коліна, потім прилягли і теж приклались вухами до землі, як до чутливого апарата. Десь у верхів'ях, у глибині Росії, ледве чутно гуло, і єдине тіло землі ще помітно здригалось, двиготіло й тут.
Минали довгі місяці.
В другій половині вересня 1943 року окупанти почали палити Полтаву. План зруйнування міста був заздалегідь старанно опрацьований. Нічого не було забуто, все охоплювалось цим планом: міські поліклініки й школи, вокзали й житлові квартали, славнозвісний історичний музей, збудований у стилі українського барокко, і такі ж будинки, оздоблені на фасадах художньою кольоровою керамікою. Все це, згідно з планом, повинно було згоріти дотла, спопелитись, знебутись. На місці степового міста-красеня, оточеного заводами і вокзалами, оклечаного садками й парками, мусило залишитись на горбах правого берега Ворскли тільки глухе тирло, руїна, величезний пустир.