— Ну, як тобі? — питав він Лялю, показуючи їй свій інститут.
— Не люблю різати, татку,— вередливо морщилась вона, оглядаючи лабораторії.
Тоді вони йшли в будівельний.
— Тут більше личить хлопцям, а не дівчатам,— заявила Ляля, уперто думаючи про своє заповітне.
— Ну, так іди в кіноактриси, як тобі нарадили подруги,— сердився Кость Григорович.
Лялині подруги весь час натуркували їй, що з такою, як у неї, поставою та граціозністю їй дорога тільки в кіно. А вперте дівчисько думало про своє.
І лише коли вона зайшла з батьком в університетський корпус на вулиці Вільної Академії, то сказала одверто:
— Звідси я вже нікуди не піду, татку.
Тепер, у похмурі дні окупації, Ляля нерідко згадувала те райдужне харківське літо 1938 року, коли вона, п'яніючи від світлих перспектив, від безлічі звабливих можливостей, ходила по інститутах, радісно оглядаючи стільки навстіж відчинених перед нею дверей. Заходь, учись. Тисячі юнаків і дівчат з колгоспів і міст, з робітничих і шахтарських селищ мали змогу тоді отак оглядати своє власне майбутнє, вибираючи найжада-нішу з численних прекрасних доріг у життя, в науку. Скільки поезії, скільки сонячного співу вчувала дівчина зараз у тих давніх юних мандрах по харківських вишах!..
Думи її були обірвані знову громом. Знову наче вдарив сильний молодий грім, уже недалеко, не за крутими горами. Ляля зірвалась на ноги. На захід від
Полтави — вперше на захід! — висіли в небі яскраві гірлянди ламп.
Літаки бомбили Кременчук.
VII
День виходу наближався. Дві третини задуманого плану вже було здійснено. Група Веселов-ського без пригод вислизнула з міста і перебралась в Заворсклянські ліси. Королькова була послана, Ляля з товаришами вже закінчувала останні справи в Полтаві. В ці дні вони рідко бачилися, зайняті з ранку до вечора кожен своєю роботою. Невідкладних справ виявилося раптом стільки, що, здавалось, вони ніколи й не встигнуть впоратися з ними до кінця. В ці дні Борис і Валентин складним шляхом дізналися, що на Подолі в них існує інша підпільна організація, яка складається переважно з дівчат. Сорока і Серга мали перенести до тих дівчат радіоприймач і встановити його на новому місці в льоху. На заводі "Метал", згідно з вказівками секретаря обкому, також була створена нелегальна група, в якій працювали навіть підлітки. Ляля передавала свої зв'язки людям, які залишалися в місті продовжувати боротьбу, зводила, знайомила, кого треба було познайомити. Уся ця робота вимагала най-суворішої обачності й конспірації, проте її хотілося закінчити якнайскоріше. Ліс кликав щоночі, вони вже наяву снили весняними лісами, з нетерпінням чекаючи дня виходу.
Саме тепер Серьожка Іллєвський помітив, що Полтава йому спротивилась. Він ніколи не думав, що йому раптом може остогиднути все, що, здавалось би, мусило приваблювати, незалежно від умов і устроїв. Навіть до природи він втратив смак. Йому цієї весни мовби й сонце світило не так, як раніш, рідні парки тільки дратували його, і заміські краєвиди, зелені, як дитинство, викликали тільки біль. Коли бачив десь у садку окупантів, що бродили в самих трусах біля машин, Серьожка проймався ненавистю навіть до того садка. "Але в чому ж він винен, той садок?" — отямлю-вався хлопець згодом. "Прокляті, прокляті! — шепотів Серьожка про окупантів.— Як вони нас грабують, прокляті! Душі навіть грабують!.. І ці парки, і вулиці, і красу: цього весняного, дня — все вони забрали в мене, отруїли, вее стало мені чужим!" І Серьожка писав у ці дні:
Навколо, куди не гляну,
Гітлерівця права.
Уже він мою кохану
Панінкою назива!
По вулиці німець ходить,
А топче життя моє.
Не можу я пити воду
З криниці, де ворог п'є.
Не можу втішатись садом,
Де він у трусах загоря.
З ним жити не, можу рядом —
Житиме він або я!
І Серьожка, хмеліючи від бунту власних почуттів, уявляв собі, як він повернеться згодом у Полтаву грізним народним месником.
Щоб не викликати репресій на сім'ї, що залишались у місті, треба було вийти непомітно і якось вмотивувати свою відсутність. Валентин і Борис уже роздзвонили всьому Подолові, що їдуть у Слов'янськ по сіль. Розповідали, що якийсь їхній приятель, діставши десь пуд хрестиків, поїхав з ними в Слов'янськ і зробив там чудовий гешефт. Він повернувся звідти з вагоном власної солі. Став одразу багачем, мільйонером. Хлопці удавали, що його легкі мільйони не дають їм спати обом. Іллєвська хвалилася сусідкам, що відправить Серьожку на літо в радгосп, хай там, як босий апостол, пасе телят, то, може, врятується від набору. Сапіга мав виїхати на периферію, ніби в справах Червоного Хреста, і просто не повернутись. Ляля розпускала версію, що в Маріуполі, повернувшись з полону, живе її наречений Марко, вона, мовляв, одержала від нього записку через сотні рук, що заміняли тепер пошту. Отже, думає по теплу йти до Марка пішки. Льоня — цей просто мав знятись, подякувати своїй бабусі за всі турботи і піти світ за очі, як ходять тепер тисячі людей.
Нарешті 5 травня, в основному впоравшись із справами, вони зустрілись удень за містом і вирішили остаточно — виходити завтра, в ніч з шостого на сьоме.
Настало 6 травня.
У цей день Кость Григорович за своїм звичаєм встав удосвіта і, закуривши, вийшов на ґанок.
Весь сад був у цвіту. Він розцвівся, як завжди, несподівано, майже за одну ніч. Вчора ще тільки де-не-де біліло, а сьогодні вже зовсім зникло плетиво голих гілок, біла повінь хлюпала до самого ґанку. Лікареві защеміло серце. Дивно, що цієї весни чим красивіші були ранки, тим більше приносили гострого болю.
Прокидається околиця. Хлоп'ята-пастушки женуть вулицею кіз на пашу. Лунко кукурікає десь півень. Д з-за садків усе більше світає й світає... Чудовий ранок!
Не одна юна полтавчанка замилується о цій порі першим вишневим цвітом, що вже оповиває всю околицю, мов фата весільна... Весно, весно, яка ти нещадно прекрасна у ці важкі дні! Скільки пахучої отрути несеш ти своїм білим цвітінням, своїми рожевими, до болю гострими світаннями!.. Махнувши пелюстковим крилом, немов кличеш і маниш минулим згаслим щастям,..
Кость Григорович іде в сад і, задерши голову, приглядається до гілля, оббирає пальцями шкідників.