— Здалося тобі, Галко...
— Не говори! Я ж пам'ятаю, як ти ставилась до мене тоді, коли рятувала з лазарету. Я, Лялю, по гроб не забуду, що ти врятувала мене від смерті! — з почуттям промовила Галка, дивлячись у землю.
— Ми рятували не просто тебе, Галко,— стиха зауважила Ляля,— ми рятували насамперед... нашу фронтовичку.
— І будь певна, Лялю, що ви врятували фронтовичку. Вщент розіб'юся, аби тільки виконати твоє доручення.
— Не моє. Галко, а наше.
— Ти завжди до мене чіпляєшся, Лялю. До кожного слова. Ти така причепа!.. Як ти можеш? Ти цим замучиш свого майбутнього чоловіка,— сказала Галка жартома, але так досвідчено, що Ляля мимохіть зашарілася, хоч вона була старша за Галку.
— Не замучила б,— Ляля ласкавим йоглядом огорнула маленьку пишногруду Королькову.— Живий лишився б...
— Ох. ці мужчини! — вигукнула Галка.— Ти з НИМИ будь обережна.
— Чому я? А ти?
— Я їхню породу знаю. Кого треба — круг пальця обкручу. Лялю. Мені б тільки оце плаття шикарне — тоді нічого не страшно... Чи казала я тобі, як мене на минулім тижні в саду зацапали? "Гебен зі папір, панінка!"-Панінка зробила йому посмішку, придавила бровою — "дома забула". Пустив, телепень.
— Але на брову не завжди покладайся, Галко,— сказала Ляля, одразу ставши серйозною.
— А на що ж із ними покладатися? В мене більш нічого нема'.
— На серце покладайся. На своє радянське серце.
— Знову це тебе турбує,— образилась Королькова.— Наче я якась... вітрянка. Та я ночами, як кішка, це-чутно йтиму, вдень поміж бур'янами зміюкою проповзу. І не я буду.
— Як я тобі заздрю,— призналась Ляля.—: Через кілька днів ти вже побачиш наших... Нашого бійця, в нашій шинелі, в наших обмотках, з нашою зіркою на шапці! Яка ти щаслива, Галко!
— Я сама не витримаю цього! Я лодну там на місці!.. Невже це буде?!
— Вітай їх від нас, кожного вітай! — Ляля подумала про Марка.— Розкажи, як народ їх тут жде!
— Все розкажу, Лялю! А звідти я літаком до вас прилечу! На парашуті спущусь!..
— Добре, ждемо, Галко! Тільки дивись, щоб твій парашут розкрився. Не розгубись під час льоту.
Вони попрощались.
Вже відійшовши кілька кроків, Королькова раптом обернулась. Ляля стояла на місці, схвильована, простоволоса. Маленький годинник блищав у неї на руці.
— Котра година?
— Пів на дванадцяту.
Королькова якось жалібно, зовсім по-дитячому, посміхнулась.
— Це я так запитала, Лялю. Просто так... Мені хотілося ще раз почути твій голос. Бо мені без тебе... якось боязно. Ось пройшла сім кроків — і стало боязно.
Лялині брови здригнулись.
— Але це пройде,— поспішила запевнити Галка.— Не згадуй тільки мене погано. Лялю. До побачення.
— До побачення.
Королькова, скинувши на ходу черевики, пішла обніжком дороги, тримаючи черевики в руках і поблискуючи яблуками кругленьких литок. Похідна сіра торбинка щільно лежала на її спині. Ідучи, вона кілька разів озирнулась, щоб помахати Лялі рукою. Але Ляля вже віддалялась у своєму синьому платтячку і ні разу не оглянулась на шлях. Після прощання вона не любила озиратись.
На Сінній вона несподівано зіткнулась з Коло-мойцевим. Він кудись поспішав, заклопотаний, з гвинтівкою на плечі. Пов'язка на його рукаві була давно не прана, заяложена.
— Добридень, Убийвовківно! — фамільярно привітався він.
— Добридень.
— Ти походжаєш по місту, як дома,— заговорив він, витираючи піт рукавом.— Не раджу так храбритись. Бо сьогодні в нас скрізь така катавасія, така катавасія!.. Заганяли, ху!
— Що за катавасія? — байдужим тоном запитала дівчина. Коломойцев, озирнувшись навколо, зашепотів до неї як змовник:
— З крігслазарету дванадцять чоловік дали тягу!.. Вночі перерізали дріт і дали тягу!
— Як же це так? — звела брови дівчина.— Хіба там не було варти?
— А, їхня варта!.. Уже посадили вахтерів, що проґавили!..
— Посадили?
— Теж мені — кара!.. Якби це наш брат проґавив,— так з нього зразу б душу витрясли. Тільки б ви його й бачили! Тут ось і не наш промах, а й то з ночі покою нема... Зуби вже всім начальник повибивав,— біжіть, як хорти, розшукуйте!.. А де ти їх знайдеш? Скажи, де?
Дівчина дивилась на Коломойцева співчутливо.
— Хіба й справді знайти не можна? — простодушно запитала вона.— Десь же вони є?
— Є! Доганяй вітра в полі!.. Ще й слід махоркою затрусили — собаки чхають, не йдуть. Та ще якби хоч усі брались шукати, то, може б, і знайшли, а то він вскочить у першу-ліпшу хату — і вже його нема. А нас люди за квартал бачать! Ти ще де, а поперед тебе уже побігло: шу-шу-шу!.. Одне одного попереджає, як про нечисту силу... Ну, бувай, я побіг...
— Біжи.
Ляля йшла нахилившись і наче всміхалася тротуарові.
V
Дома кипіла робота. Весна кликала надвір, нікому не сиділося в хаті. Заметене вранці Костем Григоровичем подвір'я було чисте, як перед святом.
Мама і тьотя Варя прокопували садок. Ляля взяла й собі заступ і приєдналася до них.
— Між наше не вклинюйся,— попередила тьотя Варя,— займай собі окрему ділянку. Побачимо, скільки та накопаєш.
— Давайте на змагання!
Мама тихо сміялася, опромінюючи доньку своїми темними, глибоко запалими очима.
Ляля охоче взялась за роботу. Під пружним натиском ноги заступ легко врізався у масний чорнозем.
Весь сад брунькував. В оживаючих деревах піднімались нестримні весняні соки. Здається, коли вслухатись, то ті соки гудуть в стовбурах віддалено й ледве чутно, як дзвін у вусі. Ляля дійшла до місця під яблунькою, де був закопаний ящик із книжками, з її піонерською краваткою, з усім найдорожчим... Стала й задумалась. Коли ж можна буде відкопати? Земля дихала на неї вогким весняним теплом, голубила дівчину своїм найніжнішим подмухом і мовчала... Земле, землице! Чому тільки дихаєш, чом не говориш? Все її студентське, все її дівоче, все її найкраще — тут, у тобі, в твоїх грудях... А ти тільки дихаєш до сонця парко та солодко і не говориш...
— Уже накопалася? — сказала тьотя Варя, побачивши, що дівчина стоїть.
— Не чіпай, Варю, її,— попросила мама.— Хай постоїть.
Мама, видно, розуміла доньчин настрій.
— Мамо, посієш під цією яблунькою квіти,— сказала Ляля.
— Чому це я маю сіяти? Ти ж сама завжди сієш...
— А може, і я посію...
— Там і помідори добрі ростуть,— зауважила тьотя Варя.— Тепер не дуже з квітами розсівайтеся. Городів не дадуть.