Гул моторів, скрекіт зеніток віддалявся. І в цей час над рестораном несподівано знялися ще одна, друга, третя ракети.
"Що він робить? — вжахнулась дівчина, перебігаючи попід парканами та між деревами і оглядаючись на ракети великими від захоплення очима.— Що він робить, божевільний?.."
Вже на Кобищанах в умовленому місці — в садку — її наздогнав захе&аний Льонька з ракетницями в обох руках, у розхристаній шинелі.
— Ти навіщо стільки палив? — накинулась на нього Ляля, сяючи очима.— Адже ж і так влучило?
— Пряме влучання! — вигукнув Льонька.— Тільки мені ще хотілося, вибач, Лялю... Думав: хай ще повернуться і фугонуть так, щоб одна вирва! Щоб вода виступила на тому місці, де сиділа їхня джаз-банда! Мені та джаз-банда за три вечори всі кишки вимотала!
— Добре, що так обійшлося,— шепотіла Ляля.— Як це добре...
Фрунзенською з дзвоном пролетіла німецька пожежна команда.
Пожежі вставали над Південним вокзалом, над аеродромом і в центрі міста. Ніби, виростаючи з землі, перегукувались червоним майвом величезні прапори.
— Новий танковий полк,— сказав Льоня, дивлячись за озагравлене місто.
Він з вдячністю подумав про радгоспівську дівчинку Марійку, яка, з Серьожчиних оповідань, досі вставала перед ним тільки поетичною легендою.
Цілу ніч, до самого ранку, команди німців добували з руїн ресторану трупи офіцерів.
Вранці похоронна процесія розтяглася на всю Гоголівську від пам'ятника до ліхтаря, на якому був повішений підліток в армійських черевиках. Ховали на окремому німецькому цвинтарі, відкритому цього дня в Полтаві.
Акуратно розмірений цвинтар був, як і ресторан, для окупантів: nur für Deutsche.
А живим ще довго ввижались ночами ті буйні ракети, що стрімко вихопились в небо назустріч братам і, обнявшись, розсипались над містом високим сяйвом, освітивши вулиці й квартали, як удень.
Частина друга
ї
З самого ранку в лісі точився бій. Стрілянину було чути в усіх навколишніх селах. Жінки-солдатки, що, за браком худоби, самі тягали по полю борони, зупинялись і, відпустивши шлеї, тривожно вслухалися.
— Хоч би вискочили. Хоч би врятувались.
Сонце вгрівало, земля парувала. Подих весни котився, теплий — долом і свіжий — попід голубим небом.
Німці все тугіше затискували загін товариша Купріяна. Вони наступали на нього з лівого берега Ворскли, маючи на меті притиснути його за річкою до гори і винищити або забрати в полон. Німцям допомагала поліція, зібрана ради цієї операції з кількох районів — Великобагачанського, Санжарівського, Шишацького і з самої Полтави. Все заворсклянське підгір'я на правому березі, вкрите лісом та чагарями, викручене за довгі роки кручами, тріщало й дими-лося. Німці пустили в хід не лише кулемети та автомати, вони садили по тих глинистих кручах навіть з ротних та батальйонних мінометів. Здавалося, що після довгого затишшя тут знову відкрився фронт.
А з усього загону живим залишився вже тільки сам товариш Купріян.
Його вірні друзі по зброї, котрим він іще на світанні давав бойові накази, тепер залягли по підгір'ю навік.
Без шапки, з кашне на шиї, в підбитому хутром простім піджаці, командир загону важко ступав глибоким бурчаком, по дну якого назустріч, з гори, шуміла каламутна вода з останніх снігів. Злежані пласти почорнілого снігу ще де-не-де затримались по тіньовому схилу бурчака. Сніг уже був наче побитий шашелями.
Внизу за спиною командира весь ліс повнився безладним гелготом наступаючих, гамором стрілянини. По верху кручі кулі вшивались у мокру глину. Командир загону іноді поглядав на те вшивання — неуважно, байдуже. Не пригинався, не набавляв ходи, не озирався. Лише коли багатоголосе цькування, наближаючись, ставало особливо пронизливим і верескливим, він дерся по схилу кручі, вганяючись руками в глину, і виглядав униз з-за свого природного бруствера. Німці йшли лавами, розкинувшись по всьому підгір'ю, стріляючи на ходу наосліп. Командир загону, не хапаючись, цілився і давав кілька поодиноких пострілів. Котрийсь із передніх хапався за груди, гвалт навкруги вибухав ще дужче, командир загону знову спускався на дно і рушав угору, не накидаючи автомата на плече, а несучи його під пахвою, мов сувій паперів. Спокійно дивився перед собою сухими, роз'ятреними очима. Зачесаний назад чуб лежав на голові гладенькими пасмами — шапка, видно, місяцями не скидалася ні вдень ні вночі, щільно пригладжуючи його. А зараз командир загону йшов без шапки, немов на трибуну.
Всі його товариші вже залишилися внизу. Останніми впали бригадир радгоспу "Жовтень" Платон Руд-ченко та інструктор райкому партії Андрій Бутко, перший його помічник. Куля попала Буткові в потилицю, коли вони підіймались уже цим бурчаком. Бутко, весь у глині, не скрикнувши, упав на дно струмка, і вода завирувала навколо, змиваючи з нього глину. Товариш Купріян запам'ятав, як суворе Буткове обличчя наче линяло тоді на очах.
Гвалт наближається, іде по п'ятах.
Котра зараз година?
Командир загору повільно дістав з кишені важкий кіровський годинник. Годинник розщеплений кулею. Коли це сталося? Адже, здається, жодна куля не чиркнула його. Принаймні він нічого не чув. Котра ж година?
Сонце підіймається все вище й вище. Напевно, воно ще підіймається. Де той вечір? Як високо ходить сонце весною!
Якщо вдасться перебратися на північний схил гори, там буде краще. Він спуститься в яр і яром вийде знову до Ворскли. Не доходячи третьої бригади артілі "Паризька комуна", він перейде річку вбрід. Німці, звичайно, не знають того броду. Вони шукатимуть човнів і затримаються. До вечора він встигне дійти до бази лісництва. А якщо річка розлилася від повені так. що нема вже ніяких бродів? Тоді він піде просто в "Паризьку комуну" і там йому дадуть душогубку.
В "Паризькій комуні" у нього багато друзів. Учасниця Всесоюзної сільськогосподарської виставки Ганна Олешко, її шістнадцятирічний син Павлик теж був у нього в загоні. Вона ще не знає, що Павлика вже нема.
Голоси німців чути десь зовсім близько. Командир загону підіймається над стіною кручі і бачить, як вони деруться за ним по схилу скрізь, мов сарана. Безладний лемент команд, невщухаюча лускотнява пострілів. Але видно, що переслідувачі його не бачать. Ліворуч кільканадцятеро їх обережно повзуть до іншого рівчака, тримаючи напоготові гранати з дерев'яними держаками. Нижче, за звивистим поворотом, збігаються, юрмляться в гурт. Мабуть, натрапили на Бутка або на когось іншого з товаришів.