— В мене не вистачить,— засміявся Серьожка.— В мене листівок небагато.
— Шкода,— серйозно глянула на нього Марійка.— Шкода. А ще ж і в колгосп "Червоний маяк" треба, і в "Хвилю комунізму, і в "Колос".
— Туди я не поїду,— сказав Серьожка.— На цей раз ні.
— Вас ніхто й не просить,— дівчина глянула на нього з деякою зверхністю.— Думаєте, нам це первина? Нам не те що афішки, нам харківські навіть цілі газети приносили. Як тільки принесуть, так тато ящик із склом під руку і помандрував на села. Там у нас скрізь то знайомі, то родичі.
— Тепер родичів більше стало, ніж було раніше! — засміялась Люба, стріпнувши чорними кучериками.
— Лихо людей ріднить,— відповіла Марійка, як стара.— Давайте мені всі листівки, а я вже доведу до ума. Сьогодні й доведу.
— Як саме? — поцікавився Серьожка.
— Половину їх зараз рознесу, в гуртожиток збігаю до Ліди Кузнецової, а половину завтра тато на село понесуть.
— Ми вдвох по радгоспу гайнемо! — підстрибнула Люба.— Марійко, згода?
— Як хочеш... Де вони?
Люба зазирнула в Серьожчин чобіт.
— Нема!
— Зараз внесу. Я їх в хату не заношу, тримаю надворі, і ви так робіть: мороз гартує.
Дівчата засміялись.
Узувши на босу ногу тітчині галоші, Серьожка вийшов у присінок і за мить повернувся з бамбуковими лижними палицями.
— А де ж листівки? — здивувалась Люба. Серьожка з таємничістю ворожбита постукав палицею об диван, і з неї висунулась, як затвор з гвинтівки, тоненька трубочка листівок.
Марійка дивилась на хлопця, як на міського небаченого фокусника.
— Ти ж подумай! — вигукнула вона здивовано.
Серьожка, ясніючи, запхнув свій сувій назад у палицю і передав її Марійці. Марійка взяла бамбук урочисто, обома руками...
Люба тим часом вхопила другу палицю і, наслідуючи рухи брата, теж постукала нею об диван.
— І тут є!.. Цю я собі візьму!..
— Постав на місце,— наказав Серьожка, відбираючи в сестри палицю. Він добув листівки і, не розгортаючи, передав Марійці. Вона сунула їх за пазуху:
— Це таткові! Вони підуть з ними в колгоспи... Серьожка поглядав на дівчину, переступаючи з ноги
на ногу.
— А тепер скажіть мені одну річ, Марійко,— він підшукував слова.— Скажіть, де... прапор?
Марійка блиснула очима на Любу, і Люба залилася рум'янцем.
— Який прапор? — запитала Марійка.
— Прапор танкового полку. Марійка помовчала.
— Не знаю,— нарешті сказала вона.
— Це неправда,— Серьожка подивився дівчині просто в вічі.— Ви ж десь його зберігаєте?
— А хоча б і зберігала? — з викликом підвела голову Марійка.— То що?
— Я хотів би вас просити, щоб ви його передали мені... У мене є товариш один, так він сам танкіст і, здається, з того полку. Напевне з того полку. Він день і ніч думає про той прапор.
— Думає!.. Чи й не диво!.. Тепер всі про нього думають!.. І з наших робочих як не один хто-небудь, так другий підійде й питає нишком мене про нього: як та як?
— Але ж він танкіст з того полку...
— Я теж з того полку! — сердито випалила дівчина.— Хіба я з німецького, чи що?
Серьожка не знав, що відповісти на це.
— Так і не дасте? — невпевнено записав він згодом.
— Так і не дам!
— Вона хоче орден одержати за те, що зберегла! — випалила Люба.
— Дурна ти,— почервоніла Марійка.
— То скажіть хоч, де він зберігається,— наполягав Серьожка.— Чи надійно?
Дівчина лукаво посміхнулась.
— Закопала в землю, і сама вже не знайду того місця, і ніхто не знайде! Ходжу, і здається, що скрізь закопано: і тут, і тут, і тут.
— Як же це так? — простодушно злякалась Люба.— А коли наші прийдуть?
. — Тоді, може, й знайду,— засміялась Марійка.— Тоді таки точно знайду.
"Чортеня, а не дівчина",— подумав про неї Серьожка.
Вибравши з палиці листівки, дівчата стали збиратися. Серьожка теж почав одягатися, щоб їх супроводити, але Марійка рішуче його зупинила:
— Ви не йдіть, а то вас тут ще не знають. Мене то впустять і серед ночі, коли хто й спати вже вклався... Ми їх швидко общедруємо!
— Я готова,— сказала Люба, надівши набакир свою шапочку.
— Ходімо, я одягну кожушанку.— І Марійка, з порога обернувшись до Серьожки, затрималась на ньому оченятами.— Ми швидко повернемось... А як повернемось — будемо співати, еге ж, будемо? — Маленькі груди її дихали схвильовано.— Хочеться горло подерти...
— Добре,— сказав Серьожка; несподівано зашарів-шись. Йому стало на душі так гарно, як ніколи ще не бувало.
Дівчата, війнувши спідничками, загуркотіли надвір.
Серьожка деякий час стояв посеред хати і, заклавши руки за шию, посміхався. Марійка мовби залишила йому в хаті свій дзвінкий голосок, і хлопець тепер замріяно слухав його і наслухатись не міг.
XIV
Зненацька попідвіконню затупотів кінь. "Поліція!" — похолонув Серьожка, і перше, що він зробив, це, кинувшись до стола, загасив лампу. Чекав, що зараз розчиняться двері навстіж, поліцаї вдеруться до хати, закричать: хто такий?
Замкнутись? Але хіба це допоможе? Хай уже так... Вони не можуть до нього вчепитись. Він приїхав до тітки, до сестри... Чого приїхав? Привіз міняти камінці до запальничок! Серьожка заготував відповіді в Полтаві разом з Лялею.
Проте ніхто до нього не вдерся. У вікно було видно, як вершник зупинився під вікном у сусіда і, не встаючи з коня, обережно постукав у шибку. Рипнули тихо двері — і на ґанок вийшов високий чоловік без шапки, напевне, Марійчин батько. Перескочивши навшпиньках до сінешніх дверей, Серьожка приклався вухом до клямки. Але як він не напружував слух, окрім суцільного бубоніння, розібрати нічого не міг. Одне, що йому вдалося виразно розслухати,— це було його власне прізвище, згадане наприкінці розмови. Чи, може, це йому тільки здалося?
Вершник незабаром поїхав, а Серьожка, пробравшись крізь пітьму до стола, знову засвітив лампу.
Не встиг він ще як слід зважити все, що тільки-но сталося, коли в сінях раптом заторохтіло і двері владно відчинились. До хати, не питаючи дозволу, вступив високий, кряжистий чоловік років п'ятдесяти. Він був у робочому фартусі, з кишень стирчав дрібний столярський інструмент — чоловік, видно, щойно відірвався від роботи. Серьожка здогадався, що це сусід, той самий Сила Гаврилович, про якого розповідала тьотя Даша.
Здоровкаючись, столяр зміряв хлопця з голови до ніг прицінливим суворим поглядом, потім пройшов до печі, усівся на в'язці соломи і став крутити цигарку.