— Ти куди, Лялю? — прошепотіла тьотя Варя з кутка.
Біле зникло і знову з'явилося в дверях.
— Лялю! — тихо зойкнула Надія Григорівна.— Дитино!
В темряві всі побачили, як блиснула в дівочій руці сокира.
Кость Григорович, відсторонивши дочку, підступився до вікна і неприродно голосно, дещо навіть погрозливо запитав:
— Хто там?
— Костянтине Григоровичу, це я,— голос був жіночий, вкрадливо-благальний.— Це я, Марія Власівна... Прошу, вийдіть на часинку.
Тьотя Варя полегшено зітхнула.
— Доню, іди до мене,— кволо покликала Надія Григорівна, заздалегідь простягаючи руки в пітьму, щоб пригорнути Лялю.
Лікар гримів у сінях засувами. Засуви були незвичайні, недавні — раніше обмежувалися однією благенькою защіпкою.
— Що вас носить, Власівно, у цю пекельну ніч? — гомонів лікар, виходячи на веранду.
— Діла, Костянтине Григоровичу...
— А як застрелять? Візьмуть і застрелять. їм недовго.
— Я городами та садками,— шепотіла Марія Влаєівна майже радісно, хоч лікар не бачив ніяких причин радіти в такий час.— їхні патрулі тільки на головних вулицях. В гущавину бояться!
Костю Григоровичу здалося, що Власівна навіть лукаво хихикнула в темноті. "Ну й баби",— подумав лікар не без вдоволення.
— Що ж там у вас за діла? — запитав він.
— Виручайте, вся надія на вас,— продовжувала цокотіти Власівна.— Знаю, що не відмовите...
Не звикати старому полтавському лікареві до цієї нічної шарпанини. Чи в осінню негоду, чи в найлютішу зимову хурделицю — завжди до нього могли постукати. Мовчки одягався, щоб рушити, куди скажуть: чи до когось у самій Полтаві, чи в якесь із приміських сіл. До цього він давно звик сам, звикла сім'я, і ніхто вже не уявляв собі, щоб Кость Григорович міг раптом відмовитись і не піти рятувати знайому чи зовсім сторонню людину. І якби коли-небудь сталося так, щоб лікар відмовився, то ні він сам, ні будь-хто з членів сім'ї не знайшов би такому вчинку пояснення чи виправдання. Але цієї ночі, коли все місто не спить, як перед стратою, коли ще, вибухаючи, горять склади на Південному вокзалі, освітлюючи половину міста, і гуде, гуркоче фронт десь зовсім недалеко...
— Куди? До кого?
— До нас, Костянтине Григоровичу...
Власівна припала лікареві до самого вуха і палко щось зашепотіла. Убийвовк слухав, потираючи бороду.
— Зачекайте,— буркнув він, вислухавши, і почовгав черевиками до кімнати.
— Що там, татку? — перша не втрималася Ляля.
— Пологи.
— У Власівни? — з величезним подивом запитала тьотя Варя.
— А хоча б,— глухо пожартував Кость Григорович, одягаючи дорожній плащ, немов збирався далеко.
— Татку,— встала на канапі Ляля.— Я з тобою.
— Нащо?
— Я тільки проведу тебе, а там почекаю надворі! Удвох — не страшно.
— А самому мені страшно? — несподівано розсердився Кость Григорович.— Мені й самому не страшно!.. Замкніться на всі засуви!
Ляля, накинувши халат, вийшла вслід за батьком, щоб замкнутися.
— Чого ти не хочеш взяти мене з собою, татку?
— Защіпайся та йди в хату, бо застудишся.
— Хай застуджусь.
Батько сердито заскрипів униз по дерев'яних східцях ґанку. Ляля, закладаючи важкий гак, чула як батько і Власівна загомоніли, прямуючи до воріт.
— Коли він опритомнів? — запитав батько Власівну,
— Ще за дня, бідолашненький, ще за дня, як ми переносили його. І при пам'яті, і голосу не збувся, тільки не чує анічогісінько. Ми йому і те, і се, а він полежить та знову на весь сарай: "Де мій екіпаж?.."
Ляля стояла мов приголомшена. "Де мій екіпаж?.." Більше нічого вона вже не розібрала. "Де мій екіпаж?.." Хто це "він", що кличе своїх товаришів у якомусь сараї? Льотчик, танкіст? її раптом пронизала думка, що це може бути Марко.
Три роки минуло відтоді, як вона вперше зустрілася з Марком Загірним. Це було в Харкові, в Дзержинськім райкомі комсомолу, в золотім місяці вересні. Назавжди запам'ятався Лялі той день. Після лекцій вони, студенти-першокурсники фізмату, пішли братися на комсомольський облік. В райком Ляля йшла з подругами, а звідти поверталася з Марком. Обом треба було в гуртожиток, а замість того вони опинилися якимось чином в саду імені Шевченка. Ляля й сама не знала, як це сталось. Наче це сад прийшов сам до них у той вечір і обступив їх з усіх боків деревами та квітами. І вона, вибаглива й неприступна, яка до того ніколи не дозволяла собі залишатися віч-на-віч з юнаком, на цей раз сіла на лавці поруч з ним, малознайомим, далеким і в той же час неймовірно близьким! Сіла, і вони так просиділи до пізньої ночі, розмовляючи про все на світі, а коли підвелися, щоб іти додому, то обоє вже зрозуміли, що відтепер вони будуть завжди разом, що вони необхідні і неминучі одне для одного в житті.
Вся та казкова річ була білою, принаймні таке враження від неї залишилося у Лялі назавжди. Про що вони тоді говорили? Про університет? Про астрономію, що захоплювала їх обох? Про море, якого Ляля ніколи не бачила і на якому виріс Марко? Він з Маріуполя, з сім'ї знаменитих сталеварів. Густа смага південного сонця ще лежала на ньому. І навіть голуба його соколка,— здавалось Лялі,— ще зберігала в собі солоний аромат моря. Весь вечір вони розмовляли, дивуючись одне одним. Ляля була вражена тим, як збігалися їхні погляди, уподобання, мрії. В найглибшому, в найпотаємнішому, в найтоншому розгалуженні своїх думок вони несподівано відкривали разючу спільність. І одному, і другому власне життя уявлялось насамперед як всеосяжна посвята Вітчизні, як служіння їй, і тільки в цьому вони відчували трепетну звабливість своєї мети.
Відтоді минуло три роки. Промайнули вони, як один день.
Уже в перші дні війни Марко Загірний пішов добровольцем в армію. Про нього, як і про інших однокурсників, Ляля знала лише те, що їх усіх направили в танкове училище курсантами. Може, це він, знемагаючи зараз від болю, лежить у якомусь сараї і питає про свій екіпаж? Але чому обов'язково це має бути він? Чому не інший Марко, якоїсь іншої Лялі? Все одно, тільки б урятував його татко, тільки б урятував!..
За скляною верандою виднівся сад, насаджений Костем Григоровичем у рік народження доньки. Вже стільки років тут родили вишні шпанки, яблука та груші! Деякі з яблунь навіть встарілись, і лікар зміцнив їх молодими щепами.