Земля гуде

Сторінка 11 з 55

Гончар Олесь

Останніми прийшли Іллєвський і Пузанов. Ляля познайомила Леоніда з мамою і Варварою Григорівною, сказавши, що це той самий танкіст Марії Власівни, про якого розповідав татко. А сам Кость Григорович уже спав, не роздягнувшись. Леонід, проходячи повз ліжко до Лялиної кімнати, затримався на мить поглядом на лікаревому зморшкуватому обличчі. Навіть уві сні воно було нахмурене. Ляля зайшла останньою і щільно причинила за собою двері.

Оглянула товаришів. Які різні люди сиділи перед нею! З різними нахилами, з різними характерами, уподобаннями.., Льоня Пузанов смалив у кутку цигарку, розхристаний, як з бою. Не було б війни, може б, йому ніколи й не довелося бути в Полтаві. Водив би десь трактора або комбайна у своєму сибірському колгоспі... Серьожка Іллєвський, здивовано звівши високі брови, стоїть біля грубки й дивиться в підлогу, напружений, наче слухає, чи не гуде земля від далекої канонади. Валентин сидить поруч Бориса на канапі, поклавши йому важку руку на плече, мов охороняючи друга від всіляких напастей. Про що зараз кожен з них думає? Що їх зібрало тут у цю осінню дощову ніч, чигаючу небезпеками з-за кожного рогу? І яка сила може їх, різних, об'єднати так, щоб ніщо роз'єднати вже не змогло?

— Товариші,— сказала Ляля, з любов'ю вимовляючи це слово.— Товариші.— Вона розкрила свою сумочку й дістала з неї згорнутий трубочкою папірець.— Я написала листівку про сьогоднішні події.

— Читай,— похмуро кинув Леонід. Ляля рівним голосом прочитала текст:

— "Товариші полтавчани!

Сьогодні на Огневому полі навпроти Червоних казарм німці розстрілювали радянських військовополонених. Вони навмисне влаштували розправу на видному місці, на очах у населення. Цим кати хотять залякати нас, вбити в наших людях віру і здатність до опору.

Не вийде!

Присягаємося кров'ю наших полеглих братів, що не скоримося окупантам. Кров за кров! Смерть за смерть!"

Товариші уважно слухали. Закінчивши читати, Ляля глянула на них. Крізь сивий цигарковий дим погляди юнаків горіли далекими немигаючими вогнями.

— А це ж справді не випадково,— перервав мовчанку Іллєвський,— що вони вивезли страчувати їх перед очима всього міста.

— Але не випадково й те,— вигукнув Пузанов,— що саме в цей день ми засновуємо свою організацію!

— Давай нам,— звернувся Валентин до Лялі,— ми розмножимо з Борисом. У мене є чорна туш.

— До ранку буде двадцять штук! — вихопився Борис.— Ні, не двадцять, а сто двадцять! — поправився він гнівно.

Ляля дивилася на Бориса, як на подругу, з котрою зв'язана найінтимнішими таємницями. Якщо в поводженні з іншими Ляля трималася завжди просто й природно, то перед Сергою їй хотілося бути ще кращою, привабливішою, ніж вона була насправді. Хотілося бути в його очах незвичайною красунею і фізично, і в поведінці. Боря, єдиний з присутніх, знав особисто Марка Загірного і про її стосунки з ним. При Борисові в дівчини прокидалась невиразна, майже не збагненна розумом надія, що Серга запам'ятовує кожен її вчинок і колись, зустрівшись з Марком, все йому розповість.

— Тільки як підписати листівку? — завагалася Ляля,

— Від імені організації,— запропонував Пузанов.

— Звичайно, але як?

Подали кілька пропозицій. Найбільше припала до вподоби Серьожчина: "Нескорена Полтавчанка".

— Це буде і твоє власне ім'я я:к авторки,— пояснив він,— і одночасно ім'я всієї організації. Наче маніфест.

— Брешуть вони, що винищили партизанів,— несподівано промовив Валентин, червоніючи. Товариші подивились на нього.— Днями до баті заходив знайомий з радгоспу "Жовтень", розповідав, що в Шишаках зараз діє загін товариша Купріяна.

Леонід насторожився: '— Де це Шишаки?

— Не за морями,— продовжував Сорока.— Одні кажуть, що це секретар Шишацького райкому партії, інші кажуть, що це Кіндратенко.

— Секретар обкому? — стрепенувся Іллєвський.

— Так.— Жорсткий міцний чуб стирчав Валентинові на голові непокірним гребенем.

— В Зінькові німці після бою з загоном товариша Купріяна більше сотні своїх германів поховали... В Гадяцьких лісах діють кілька загонів. Про "Граніта" чули? А про "діда Івана"?

— Треба попробувати зв'язатись,— сказав Пузанов.

— Я піду в радгосп! — вигукнув Іллєвський.— Найду! Зв'яжусь! Там наші родичі!

— Не гарячкуй, Серьожко,— приспокоїла хлопця Ляля.— Буде робота — буде й зв'язок.

— У Писарівщині,— далі розповідав Валентин, мов казку,— убили чотирьох есесівських офіцерів і літака спалили...

— Пора й нам відкривати рахунок! — нетерпляче підвівся Пузанов.

— Я певен,— подивився Серга на Лялю,— що в самому місті теж існують організації. Хіба тут мало залишилось комуністів та комсомольців? Може, не в однім будинку відбувається зараз отака нарада. Може, вони згадують і нас, так би мовити гіпотетично, лише здогадуючись про наше існування.

— Цілком можливо,— всміхнулася Ляля.

— Але як їх намацати? Жаль, Лялю, що нам в університеті не читали спецкурсу про практику підпільної роботи! — пошкодував Серга.— А тепер плавай. Ось як, приміром, подати б іншим сигнали про себе?

— Діями,— сказала Ляля.— Це тепер єдиний пароль! Діями дамо знати про себе місцевому підпіллю, а мо й нашим... на Велику землю.

Вона вперше вжила це слово, вкарбоване в пам'яті з часів полярної епопеї. Зараз воно сприймалося всіма по-новому, з набагато ширшим змістом:

"На Велику землю!"

Всіх опанував піднесений настрій від радісного передчуття діяльності.

— Але конкретніше,— сказала Ляля.— Прошу до столу. Розподілимо обов'язки і ствердимо підписами. Хто буде нотувати?

— Хай Серьожка,— запропонував Борис.— У нього почерк, як у Нестора-літописця!

...Пізно вночі від будинку Убийвовків у різні напрямки знову зникали постаті. Пірнали нечутно в суцільний осінній морок. Наче вирушали дорогою розплати мовчазні політруки, розстріляні на Огневому полі вранці.

На ранок місто забіліло першими листівками: "Кров за кров! Смерть за смерть!" І гордий підпис: "Нескорена Полтавчанка".

IX

Відтоді як Ляля, почавши активно діяти, відчула себе справжньою підпільницею, з суворими обов'язками і відповідальністю перед іншими,— з того моменту жити їй стало легше. Мовби важко вишу-гала нарешті з глибокого снігу і ступила на чистий лід. Хоча якась тінь внутрішньої напруги, що впала на неї в день розстрілу політруків, так і не сходила досі; хоча, навіть сміючись, радіючи, дівчина не могла звільнитись від цього напруження, яке було помітне в рухах, поглядах, на обличчі; і хоча вона, може, краще за інших розуміла всю небезпечність обраного шляху,— проте це її не лише не пригнічувало, а, навпаки, зміцнювало. Ляля відчула, як боротьба, розпочата ними, внутрішньо очищає, облагороджує її саму.