Земля

Сторінка 2 з 3

Бічуя Ніна

І от несподівано я маю клаптик землі, маленький клаптик землі, і на ньому — кілька яблуньок, котрі не дадуть плоду ані тепер, ані ще наступного літа, я навіть не знаю, який то сорт — чи якісь червоні, солодкі, а чи кислі, з зеленкуватою шкіркою. На тій землі росте густий лукавий пирій, корінь якого — тут, а зелене пагіння — аж у другім кінці городця, землі цієї не торкалась лопата вже років із сім, і от я врізаюсь у ту землю, лопатою, як зубами, і відчуваю, що боюсь її дедалі більше, боюсь інакше, ніж раніш, бо вона відразу, як тільки я надрізала її, почала зваблювати, притягати до себе, а я безсила опертися, безсила покинути лопату, хоч ніхто не змушує мене до копання.

То що ж мені в тій землі? Навіщо мені те жовте, масне, закорі-нене й хробачливе глинище? Чому воно маячить мені перед очима навіть тоді, як я заплющую очі?

Відганяючи те маячіння, думаю про місто — так, неначе боюсь зрадити, хоча б на мить зрадити.

Міста цього я собі не вибирала, ані воно мене — просто ми зустрілися і вже не годні відтоді розлучитися, принаймні я не можу покинути його.

У мені зостаються усі його відбитки, і кожна зміна його стає зміною в мені. Я пам'ятаю все — від дитинства аж понині, кожен день і кожну щербину навпомац знаю, спадала на мене велич ленінградських вулиць із незаперечним і похмурим маєстатом та імпозантністю будівель і віддалей; ласкаво виплескував свою красу просвітлений, весь, як осінній ліс, Вільнюс; завислий на містках, ажурних і міцних, майже нереальний у тумані нічний Тарту змусив запам'ятати цей його чарівний силует; Київ щедро — бо найщедріший з усіх міст на світі — дарував усе геть чисто від просторіні до золота. Псков прив'язував, як чорного човна на чорній воді, котра ще більше відтіняє білу навічну завороженість його стін; і все-таки я верталась до того вокзалу, схожого на оранжерею, де дивними екзотичними рослинами здаються ліхтарі, кіоски й вагони, де рейки чимдуж спішать вирватись геть і так само спішать опинитися знову під склепінням. Нічого мені не треба, опріч тих вулиць, саме тих, тільки тих завулків, де ніяк не можуть розминутися два трамваї і нагально дзеленькотять, порушуючи заборону звукових сигналів. А також тих дворів, де серед зеленкуватої глибокої вогкості може несподівано оселитись звиклий до південного сонця платан чи кипарис. А також тієї говірки, бистрої, насиченої чудними інтонаціями, вслухаючись у мелодію котрих, ризикуєш не розрізнити слів. А також тих імен, старовинних і повнозвучних, котрі дають тут своїм дітям не через те, що так велить мода, а з любові до тієї повнозвучності. Роксоляна, Дзвенислава, Любомир, Уляна, Маркіян — само в собі вже характер; розкіш звуків...

Скопана земля не чахне і не скніє, хоч я змушую себе не вертати і до неї, боячись зради. День, два, десять і більше. А потім таки приходжу, бо гостро вдаряє в мене жалість: сонце, сухо, вона розламується від спекоти, і кров на її розтрісканих губах обсихає без води. Над вузеньким рівчаком, де біля кринички калабанькою зосталася вода, густо гудуть бджоли. Кажуть, це означає, що довго ще не бути дощу. Одна з прикмет, котрі народила земля. Суха — пересохла, вона, однак, жива, і раптом я, стидаючись своєї сентиментальності, нахиляюся над упертою зеленню і гладжу жовтий цвіт огірків і до безтями радію, що той цвіт зав'язується.

Так усе просто, прадавньо і гарно, я опираюсь ще, але те глинище тонкими зеленими нитками обплутує мене, в'яже, проростає крізь мене — видирається і рятується від мого невтримного бажання убрати і його в камінь і змусити землю до покори. Дивлюсь собі під ноги, де ворушаться і множаться зелені паростки і думаю, що в місті не вільно, гріх дивитись під ноги — місто перепиняє, змушує глянути вгору, спіткнутися поглядом об щось таке несподіване й неочі-куване, що готовий просити вибачення за свою неуважність, за те, що раніше не помічав старої дерев'яної, дбайливо вичищеної до жовтизни брами з грубувато-наївною різьбою; або ж тої кованої брами, з величезною мідною ручкою у формі саламандри; або тих віконниць, котрі на чийсь вибагливо-давній смак прикрасили китиці квітів з каменю; або ж атланта, котрий з довершеним спокоєм і неповторною гідністю несе покладений на нього тягар.

Атланти й каріатиди — не пригадую, чи десь іще бачила їх стільки, як у моєму місті, їхні тіла, обличчя, характери, м'язи, прикриті складками одягу або ж напружено оголені і — не шукайте в кожному з цих кам'яних людей найвищої мистецької вартості, не в тім річ; річ у тому, що все це уже невід'ємне від міста, як невід'ємна від нього звичка хапатися зразу за все нове у способі оздоблення, воно часом не має смаку, тільки тут, у цьому місті, комусь може спасти на думку продавати грубо вирізані дерев'яні грибочки під каплицею Боїмів чи почепити бездарну мазанину на стіні старовинного будинку. І жодне інше місто не може бути таким захланним, аж спраглим перебільшень у всьому — але ж те зайве потому стирається, набирає потрібної барви, те, що разило яскравістю, трохи блякне, делікатні-шає, а те, що було надто блідим, наливається густим, соковитим відтінком — і вже встановлюється потрібна рівновага.

Я пам'ятаю сивого чоловіка, він ходив у моєму дитинстві з довжелезною палицею. На кінці її блимав газовий пальничок, від того блимкотливого світелка запалювалися усі газові ліхтарі, один по одному уздовж вулиці, я йшла слідом за тим чоловіком, слідом за спалахом не надто яскравого світла, вулиця була таємнича, напівтемна, напівосвітлена, а ще туманилося — нікуди було заховатися від таємничості, ліхтарі вели мене уздовж міста, все далі й далі від першого світлячка, я йшла, як за мелодією чарівної сопілки — невже не залишилось сліду, того відбитку зачарованої дитини на обличчі мого міста? І хіба не блимають ті світлячки у ліхтарях і досі?

За світлячками можна було йти аж на замістя, туди, де починалася земля і, може, то вона зваблювала мене і змушувала йти все далі?

І раптом у мозку, поволеньки, але уперто вирізьблюється думка: а що, коли земля здатна говорити навіть крізь каміння? А що, коли й так почерез каміння вона віддавна говорить до мене і голос її змішався з голосом каменю, з голосом мого міста?