Земля

Сторінка 42 з 91

Кобилянська Ольга

Чи голосну славу здобула собі своєю хитрістю, чи штукою вгадування з карт — було трудно сказати, одначе річ була певна, що як з інтелігенції, так і з інших класів тиснулися до неї люди роями. З найвчаснішого ранку до пізньої ночі товпилися в її кімнатах люди, а вона, одних випускаючи, а інших впускаючи, ворожила невтомимо.

Між двома малими, щільно ослоненими кімнатами знаходилася мала кухонька, і присутні в правій кімнаті ніколи не знали, кого приймала в лівій. В кухні сиділи селяни, зворушені самим святочним ожиданням. Пріли з нетерпливості або оповідали собі взаємно свої клопоти, задля яких з'явилися у славної ворожки.

З'являлися тут і люди з далеких околиць, ждучи не раз і по півднини, поки їх допущено досередини. Вона подавала ради в недугах, у найприкріших процесах. Її втаємничувано в найглибші родинні тайни. А вже найбільшим була порадником в любовних справах.

Зверху незначне, замаргане мешкання, що лежало в жидівськім сусідстві, було внутрі незвичайно симпатичне. Переважно в півсвітлі держані кімнати бували взимі приємно огріті, поміст застелений грубими килимами, а попід стінами стояли вигідні софи. Посередині кожної кімнати стояв стіл, округ нього крісла, а на столі — карти.

Колись убога жидівська сирота, ходила тепер у неділю і свято в шелестячім штивнім шовку, а в її так званім салоні пишався дорогий фортеп'ян.

Не дивота.

На подвір'ї, особливо ж вліті і в днях торгу, стояли віз коло воза, а на них сиділи стурбовані люди, вижидаючи нетерпливо поклику до славної сліпої ворожки.

Постійний сумерк кімнати, палаюча лампадка при іконі пресвятої богородиці, вокруг таємна тишина — творили майже магічний вплив на засумовані присутні душі. Зжурені ґаздині-матері, поважні господарі кланялися низько перед нею, цілуючи з почестю її руки, і оповідали широко та докладно свої клопоти. Тоді потішала їх ласкавими, надійними словами, казала сідати за стіл і розкладала карти... Мала неописану вправу в розкладанні карт. Вилітали їй уже самі з її білих, ситих рук та укладалися на столі в кружало. Відтак ставала говорити, прижмурюючи око і гугнявим голосом.

Говорила скоро і наказувала людям уважати на її слова, бо у неї був час дорогий. Від часу до часу звертала своє око (друге було напівприжмурене, і не бачила на нього нічого), остре, сиве око на слухача, звіщала йому його будучність і подавала ради. Майже поголомшені, опускали [90] слухачі кімнату.

Коли було більше присутніх, розділяла їх на дві кімнати і ходила на відміну від одних до других. Тут були густо завелоновані [91] пані, несміливі, делікатно повбирані дівчата і молоді люди з глумливим усміхом на устах та зворушеним поглядом.

— Пощо ви прийшли до мене, коли не вірите моїм словам? — спитала вона одного молодого чоловіка, якого усміх поразив її.— Бог сам дав мені сей хліб у руки, і я не винна тому, що ворожу. Я ані одної душі не силую і не кличу. Всі приходять із власної волі. Ви також із власної волі приходите! Ви можете собі йти, мені однаково, чи буду вам ворожити, чи ні, зрештою,— додала з вигребущим поглядом на вираз його лиця,— зрештою, ви дуже зжурені й неспокійні!

І справді, він був дуже зжурений і неспокійний.

Рік-річно давала на служби щедрі дари й тішилася у священиків великим поважанням і протекцією.

Перед нею спинилася тепер Домніка. Зібрала свої останні грошенята, що осталися їй ще з закупна, і поспішила сюди, як уже не раз робила давніше, коли не могла з собою в чім-небудь упоратися.

Смеркалося, і у ворожки горіло вже світло. Мусила ждати, доки ворожка не впорається з двома паннами, яких застала у неї, і доки вони не опустять цілковито хати. Відтак приступила до неї. Ворожка змірила її проникливим поглядом від голови до ніг.

— А чого ж ти хочеш? — спитала.— Мені здається, ти вже була раз у мене!..

— Так, уже кілька разів! — відповіла дівчина тихо й несміливо задля погляду ворожки.— Сьогодні знов приходжу!

— З чимось іншим?

— Так!

— Маєш уже все за собою? Домніка опустила погляд униз.

— Так! — відповіла; але в її очах затліло щось ненависне. Тепер доторкнулася вона речі, про яку дівчина ніколи в житті не хотіла згадувати, та яку хотіла направити молитвами, постами та щирим каянням перед богом, а яка кого іншого не мала обходити.

— Що ж хочеш знати сьогодні? — спитала гостро ворожка, звертаючи до неї свій чисто наполеонський профіль.

Дівчина розповіла свою пригоду з давнім нареченим, і як той наставав на те, аби вона розсталася з Ілією. Се не тяжко зробити, але чи воно на тім добре вийде? Нехай їй карти порадять, що має вчинити, бо вона тепер надвоє розділена.

— А любиш давнього нареченого? — блискавкою спитала ворожка, перемішуючи карти.

— Таже ніби люблю! Але чи буде се добре, аби я ще рік на нього ждала?.. В селі називають мене вже "старою дівкою" і ні один із молодих хлопців не "тикає" вже більше на мене. Я вже для них застара, і мені стидно!

На те відповіла ворожка, неначеб не знала нічого про минуле життя дівчини і про саме лише що пережиту аферу з нареченим:

— Будемо видіти, що скажуть карти! А відтак, коли розложила карти в кружало, примружила по привичці очі і заговорила:

— Іди додому й не журися нічим. Одна жінка тобі дуже прихильна і один старший чоловік, що тепер далеко звідси. Він кавалір і думає тебе посватати. Але він тебе не візьме. Тобі паде інший, з яким ти зв'язана. Тобі паде хата, багато тяжкої праці. Дітей не будеш мати ніколи. Ти будеш мати щастя з добром і в інших речах. Тобі паде, як мужчині, гандедь, але з худобою не будеш ніколи мати щастя. Один чорний хлопець дуже зажурений через тебе, але йому паде білява і далеко звідси. Тобі паде дорога. Будеш мати малу шкоду. Ти обережна в бесіді і притомна; се дар божий, і він поможе тобі до багатства. Се твоє щастя. Іди!

Домніка дивилася хвильку на ворожку мовчки, з похмуро-блискучими очима, відтак розв'язала з одного вузлика своєї хусточки дрібку грошенят і, поклавши їх на постіль та поцілувавши ворожку з шаною в руку, поспішила назад до свойого подорожнього товариства.

Їй неначе тягар спав із грудей.

Тепер вона неначе за ніщо не відповідала. Так мало бути, як буде. Не хотіла нічим журитися; хотіла лише дістати чоловіка. Мала вже тридцять років. Їй стало нараз зовсім байдужно, чи той чоловік звався б Ілія, чи Дмитро. Дмитро знав про її давній нещасний гріх, а Ілія був дурний.