І тепер він думав про неї.
Гірко було все покидати. Родичі хоч раз-два в рік прийдуть, але вона? Люди кажуть: "Що має чиє бути, те не мине його!" Він має надію, що вона буде його.
Він її любить. У неї нема ні поля, ні худоби, ні грошей, але він її, проте, любить. Дасть бог, доробляться. Зате у нього є поле й худоба. А ось хоч би й бики оці, товариші його.
Він задумався на хвилю і не заздрів, як один з волів потягнув писком за конюшиною і, смикнувши добру жменю, молов її пильно, піднявши голову від землі,
Не міг сердитися на нього. Він був усе цікавіший до всього від "Лівого" і був би хто знає що пожер. Стіну злизував, як ясла перед ним були порожні...
Звірина дивилася живими очима перед себе й молола пильно писком, а він аж погладив її під впливом якогось наглого [56] теплого зворушення, яке ним заволоділо. І вона буде їх любити. Хто їх, врешті, не любив би?.. Ей, коби вже до того дійшло!
Потім зітхнув і обернувся миттю лицем до землі. Перед ним розстелився час якоїсь будучності, що, мов земля, заважила на його душі й мов чорним смутком залилася...
Робітниця в панських покоях не знала, як воно зчинилося, що нараз син Івона Федорчука, Михайло, опинився перед її душею. Думала над тим тільки, чому весною цвітуть дерева, зеленіють лани й ластівка гніздо ліпить. Воно прийшло було, а коли було вона його здалека або зблизька бачила, заходила з нею зміна, з якою не вміла собі здати справи.
Знала, був добрий для неї і не так, як інші. Він був багатший, як інші ґаздівські сини, але проте говорив із нею, як із рівною собі. Як просив сірнички, або води, або коли питав, чи пан дома, то все був дуже чемний. Не заходив собі ніколи з нею в жарти й не плів пустих слів. Туга за ним зростала в ній чимраз сильніше, ставала чимраз більш докучлива. Вона ж не була дитиною, їй було вже двадцять років, не була ні глуха, ні сліпа. Знала, що любила його.
Неначе злочинство, крила се в своїй молодій смутній душі, не знаючи, що з тим почати, та купала ту свою любов ночами в своїх сльозах... До ворожки боялася йти, а хоч би й пішла, то що вона їй скаже?.. Вона ж була бідна наймичка, а він син багатих родичів.
Стала така поважна й похмура, що її окруження се майже спостерігло. Вона сама не запримітила сього.
А її мати та брат усе грозили їй від часу до часу, що видадуть її заміж за горбатого сусіда. У нього була й хата, і поле, і худоба... і він був, як говорили, добрий чоловік...
Незамітно уклалася лінія болю коло її молодих невинних уст...
Було се одного вечора в липні.
Анна ходила до жінки старого Онуфрія по гриби й саме вертала домів, їх хатина стояла під панським ліском, і вузька стежечка вела від неї через поля попри бурдей Івоніки, аж до сільської дороги. Було пізно. Чудовий, ясний, тихий вечір. Небо із незвичайно випуклою глибиною було засіяне зорями, а між ними місяць жаристий і свідомий побіди. Далечина була лагідна й виразиста, а над полями, на які спала рясно роса, здавалося, розпростерта срібна сітка.
Нива з гречкою простягалася ніжним біливом коло високого й буйного жита, а там далі краплі роси блистіли, мов осталі, на житі і пшениці зачіплені сльози проти місячного світла. Десь-не-десь знімалася з мокріших місць легка, прозора мряка. Глибока тишина панувала всюди, лиш сверщки [57] перекликувалися численно й оживляли широко і далеко далечінь. Крім того — жодного звуку. Все стояло неповорушно, штивно, пило спокій ночі, що наближалася повільним кроком і гіпнотизувала все магічним місячним світлом.
Анна йшла спішно вузенькою стежкою, що вилася майже невидимо скісно між гордим житом. Жито сягало їй майже по груди і було таке пишне й буйне; такого вже здавна на нивах сього села не бачили. Се було саме збіжжя Івоніки, через яке йшла стежкою і яке від часу до часу гладила верхи рукою, мов голублячи його до себе.
Була поважна, як звичайно. А там, у старого Онуфрія, чула різні новини. Він оповідав, що до нього заходив оноді Івоніка, хотів від нього купити один штубей [58], але Онуфрій не продав; він не продає, як казав, нікому своїх бджіл, бо свої бджоли має він лиш для себе; йому оповідав Івоніка, що у нього всі такі згризені, що Михайло вже в жовтні забирається, і що він, Михайло, дуже зажурений.
Неустанно шукає собі роботи. Ба сеє візьме в руки, ба теє. Ба йде в поле, ба вештається коло товарини, коло бджіл. То знов лагодить щось коло плота, аби його завірюха і сніги не звалили взимі до землі, то знов покопує шанці по полях, щоби в дощових часах не перепоювалася земля надмірно водою, то знов бере сокиру в руки... Все хоче лишити татові в порядку, як піде, бо... може, ніколи не поверне! А Марія плаче, що далі буде треба керницю для її сліз копати... Але вони всі дурні, сказав до неї опісля Онуфрій. Він був в Італії, у Відні, й вернув зате з гонорами додому. Але всі люди в оцім селі — останні дурні,— се сказав він Івоніці на всі його жалі.
Вона роздумувала над тим, як то буде, коли молодий хлопець піде. В її поважній душі зарився вже здавна біль розлуки і зростав чимраз більше. Вона вже здавна знала, що він мусив іти; знала се скорше, як всі інші. У пана, де родину Івоніки любили і шанували, говорили не раз про се, що хлопець не буде й не може бути увільнений і буде мусити відслужити у війську свій час. Але вони не вірили й усе пробували на різні способи урятувати сина. Тепер же пересвідчилися, що там правду говорили. З ним самим не говорила вона ніколи про се, що він піде. Він приходив тепер доволі часто на панське обійстя. Перед двома тижнями приніс від свого батька меду для пані в дарунок. Передав їй, і вона віднесла мед до покоїв. Коли хотіла відтак миску вимити і йому віддати чисту, сказав:
— Лиши се! (Тикав їй, помимо того, що була бідна наймичка). Се вже дома зроблять! Що ти робиш, Анно, і як маєш ся? Я їду позавтра з татом на ярмарок на Петра в місто. Хочемо одну корову продати й молоді бички купити. Що тобі звідти привезти?
При тім узяв її за руку і шукав її погляду. Жаріюча полумінь так і обгорнула її, і вона вирвала руку назад. Він, очевидно, жартував. Так питають звичайно, коли їдуть на ярмарок. Лише її дика душа не могла увійти в той жарт, і вона відповіла майже жорстоко: