— Не можна, — скрикне він, — перетворювати цей світ у залізо! Не можна заковувати царівен, так само й дні, чи кувати їх, як кують ковалі підкови та зброю! Не можна кувати мову й пісні і не можна чинити залізною траву!
— Бо коли б це сталося, — крикне він у вічі залізному королю, — всі ми мали б навіки забути про існу-
вання вічної загадки. А вона є тому, що світ має бути живий. Так само й дні мають бути — молоко, так само мова й пісні — пульсуюча кров, а трава — голос плинного й невсякного зеленого соку.
— Отож той зелений сік, — прорече він залізному королю, — хай буяє і грає, хай піниться й шипить, а відтак пише вічну євангелію, інакше не лише замки й монастирі, але й усесвіт опинеться без даху.
— А коли б це сталося, — крикне він наостанок залізному рицарю чи королю із залізної кімнати, — оту вічну загадку ми б загубили, бо її життя в тому, що ніколи не має розгадуватися, розгадана-бо загадка стає мертва, як і все сокровенне. Розгадати вічну загадку, це все одно, що розтоптати її залізним чоботом. А я цього ніввіку й ніколи не допущу!
І тут сталося з ним друге "щось", як тоді вранці в Ясах, коли Осип пізнав Інше й обволікся ним. Він стояв малий і нікчемний перед цими високими горами, міцно стуливши повіки, а відтак виступив із себе, а може, і з цього світу. Виступив, бо відчув себе Іншим і пізнав, що одежа на ньому зелена, й очі в нього зелені, так само й тіло. А в руці відчув держало барт-ки із золотим вістрям. А коли змахнув тією барткою, то золоте вістря запалахкотіло іскрами. Тіло ж стало напрочуд легке, начебто з етеру. І він пішов, пострибуючи з гори на гору, щоб якнайшвидше покинути цю чужу землю, а знайти нечужу. Відтак побачив і її, і людей, обличчя яких були знайомі не через короткотривале спілкування, а через віковічне.
Тоді він спустився на одну із вершин і рушив уже землею, заходячи в кожне село, яке траплялося дорогою. Але зупинявся тільки в тих, де не було храму. І його бартка починала махати й рубати, зчісувати кору і тесати. І він, зелений тесля, не зупинявся й працював від сходу сонця аж до заходу. Тоді лягав спати в траві й покривався й напивався росами. А з першими променями знову вскакував і починав зносити, зводити, складати стіни і звершувати. І не заспокоювався доти, доки не підіймав очі й не бачив винес-лого до неба храму. Тоді його сліпило сонце, і він сміявся, і це ставало знаком, щоб іти чи летіти далі. І він знову стрибав з гори на гору, шукаючи інше село без даху, тобто без храму. І знову осліплювало його сонце, а в його очах виростала оточена сяйвом струнка будова...
— Господи, — прошепотів Осип майже застиглими вустами. — Адже це я — зелений тесля! Але чому не тільки сонце в моїй душі, але й тривога і печаль?
І йому явився чорновбраний косар, що ступає залізним кроком, тримаючи в руках залізного хреста. А ще тримав той косар залізну книгу, а все небо над ним, скільки бачило оком, позастелялося летючим воронням. І чорний косар уже не лише йшов, а косив своїм чорним хрестом, розкидаючи навкруги червоні роси, а відтак громадив ті покоси чорною книгою.
1974 р.