Він неприязно позирнув на старшу з двох самиць шимпанзе, і мавпа так само неприязно заджерготіла у відповідь.
— Гаразд, гаразд,— відказав Ріццо. — Чого ж ти тут стовбичиш? Усіх нагодовано. Ходімо.
Повз загородки з козами й клітки з кролями та хом'яками вони пішли до виходу. Ларсен похмуро говорив:
— Ідеш добровольцем у далекий розвідувальний політ. Як герой. Виряджають тебе з промовами і роблять із тебе служителя зоопарку.
— Зате ж платня подвійна.
— Ну то й що? Я ж не задля грошей полетів. Нам на інструктажі казали: половина шансів за те, що ми не вернемось, що нас чекає доля Сейбрука. Я полетів, бо хотів зробити щось важливе.
— Ти ба який герой! — здивувався Ріццо.
— Я не мавпяча нянька.
Ріццо зупинився, вийняв з клітки хом'яка й погладив його.
— Слухай, а тобі не спадало на думку, що в котроїсь із цих самичок уже зав'язалися всередині малесенькі хом'яченятка?
— Таке скажеш! Їх же щодня перевіряють.
— Авжеж, авжеж. — Він передражнив тваринку, що тяглась до нього носиком. — Але уяви, що ти якось уранці сюди прийдеш і побачиш їх. Маленьких хом'ячків, що дивляться на тебе цяточками м'якенької зеленої шерсті замість очей.
— Замовкни ради бога! — закричав Ларсен.
— Цяточками м'якенької лиснючої зеленої шерсті,— ще раз сказав Ріццо й з раптовою відразою пустив хом'яка в клітку.
Він знов увімкнув сприймання й змінив фокус. В об'єднаному організмі його рідної планети не було жодного такого органа, що не мав би відповідника серед живих фрагментів на кораблі.
Були тут розмаїті рухливі істоти — такі, що бігали, й такі, що плавали, й такі, що літали. Декотрі з тих літунів були досить великі, з досить виразними думками; інші, маленькі, з прозорими крилами, користувалися тільки шаблонними схемами чуттєвого сприйняття, до того ж досить недосконалими, а самі думати не вміли.
Були й нерухомі створіння — так само, як на його рідній планеті, вони мали зелений колір і живлення своє брали з повітря, води й землі. Вони зовсім не мали думок — тільки вкрай невиразне відчуття світла, вологи й сили тяжіння.
І кожен такий фрагмент, рухливий чи нерухомий, був ніби пародією на частину об'єднаного організму.
Ще рано. Рано...
Він рішуче потамував свої бажання. Колись давно ці живі фрагменти вже прилітали на планету, і об'єднаний організм спробував допомогти їм — але надміру поквапливо, і нічого не вийшло. Тож цього разу треба бути терплячим.
Якби тільки ці живі фрагменти не виявили його!
Поки що цього не сталося. Вони не помітили, що він лежить у кутку пілотської рубки. Жоден не нахилився, не підняв і не викрив його. Зразу він боявся й ворухнутися. Бо хтось, може, обернувся б і побачив негнучку, схожу на черв'ячка річ неповних шість дюймів завдовжки. Зразу витріщився б на неї, тоді закричав би, а потім — усе пропало б. Та, мабуть, годі вже чекати. Корабель давно злетів, контрольні прилади вимкнено, в пілотській рубці нема нікого.
Він досить швидко знайшов щілинку, яка вела до ніші, де тяглося кілька дротин. Струм по них не йшов.
На передньому кінці його тіла були зубчики, якими він перепиляв дротину потрібної товщини. Потім ще раз перепиляв — на шість дюймів далі. Вирізаний шматок дроту потихеньку запхав у куток ніші. Зверху дротина була покрита брунатним еластичним матеріалом, а серцевину мала з блискучого червонуватого металу. Тієї серцевини він, звичайно, не міг відтворити сам, але це було й непотрібно. Досить того, що його власний покрив, вирощений навмисно для камуфляжу, дуже точно імітував оболонку провода.
Він вернувся й обома своїми кінцями, на яких мав круглі присоски, присмоктався до кінців перерізаного дроту. Не лишилось навіть помітного шва.
Тепер вони його не знайдуть. Дивитимуться просто на нього, а бачитимуть тільки безперервну дротину.
Хіба що придивляться дуже пильно й побачать, що на тій дротині в одному місці є дві маленькі цяточки м'якої, лиснючої зеленої шерсті.
— Дивне діло,— сказав доктор Вейс,— що оті зелені волосочки мають такі дивовижні властивості.
Капітан Лорінг обережно налив у чарки бренді. В певному розумінні вони мали що відзначити. За дві години будуть готові до стрибка через гіперпростір, а потім ще два дні — і опиняться вдома, на Землі.
— То ви переконані, що зелена шерсть — орган чуття? — спитав він.
— Так,— відповів Вейс. Від бренді у нього на обличчі виступили плями, але він добре розумів: випити справді є за що. — Досліди проведено не без труднощів, проте результати були недвозначні.
Капітан стримано всміхнувся.
— "Не без труднощів"... Гарно сказано. Я б нізащо не став так ризикувати, як ви.
— Дурниці. Всі ми на цьому кораблі герої, всі добровольці, всі великі люди, ура, ура, ура. Ви ризикували тим уже, що прилетіли сюди.
— Але ви перший вийшли за силовий бар'єр.
— У цьому не було ніякого особливого ризику,— відказав Вейс. — Я випалював землю перед собою, а крім того мене оточував переносний бар'єр. Дурниці, капітане. Всім нам начеплять ордени, як повернемось, усім однаково, тож поділимо славу порівну. А до того ж, я не жінка.
— Але ви напхані бактеріями отак-о,— капітан провів рукою на три дюйми вище голови. — І тому так само ризикували, як би й жінка.
Вони випили й трохи помовчали.
— Ще по одній? — спитав капітан.
— Ні, дякую. Я вже й так перебрав свою норму.
— Ну тоді я вип'ю ще на дорогу. Через космос. — Він підняв чарку й простяг руку в бік планети Сейбрука, вже невидимої — сонце її на відеоекрані було тепер просто яскравою зіркою. — За зелені волоски, що навели Сейбрука на відкриття.
Вейс кивнув головою.
— Так, це щаслива випадковість. Ми, звичайно, оголосимо планету карантинною.
— Цього, мабуть, мало,— відказав капітан. — Бо хтось колись може сісти там випадково й не буде такий розумний, як Сейбрук. Або не підірве свого корабля, як Сейбрук зробив. Уявіть собі, що він прилетить на якусь заселену планету.
Капітан спохмурнів.
— Як ви гадаєте, вони колись додумаються самі до космічних подорожей?
— Навряд. Ручитися, звичайно, не можна. Але в них спрямування зовсім інше. Вся їхня організація життя зробила знаряддя зайвими. Скільки нам відомо, на цій планеті нема навіть кам'яної сокири.