Ще тиждень Мальва не виходила з хатини, аж одного ранку до подвір'я зашкутильгав Шварц на дерев'янці. Наказав Варі Шатровій прибратися ошатніше, сідати в бричку і їхати з ним до пана гебітскомісара. Довелось їхати. Вона повернулася в ранзі куховарки, тяжко пригнічена цим, тоді як Мальва, навпаки, щиро пораділа з такого довір'я, щоправда, ще не тямлячи до ладу, як те довір'я обернути на користь підпіллю. Облави, що раптово почалися у Глинську, примусили Мальву шукати нового притулку, вона й подалась до рідного Вавилона.
За селом Мальва зупинилась, прислухалась.
— Дурницю, звичайно, зробили. Валігуров щось не додумав. А мені тут хоч і носа не показуй. Хіба ж можна було залишати мене в моєму районі? Казав мені: "Ти знаєш людей, тобі й карти в руки". Але ж люди знають мене краще, ніж я їх. Наткнулася тут на Отченашку, а там ще на одного базіку, і все моє підпілля пішло шкереберть. Сиджу під замком. Оце й усе підпілля, голубчику… У Глинську схопили якогось Ярошенка. Теж залишеного. Видно, він і збовкнув про мене. Бо інакше б німці не кинулися мене шукати. Вавилон не міг мене запродати. Зелені Млини могли б. Я зігнала їх з хуторів. Кирило Лукич перший не пробачить мені. А тут — нізащо. Куркулі вавилонські розбрелись по світу, не нагадують про себе. Може, десь пізніше посунуть сюди. А поки що… Не чути… Он, кажуть, син Терещенків обізвався, приїздив на завод перед пуском, покрутився день–два і подався назад, десь у Пруссії він. А наших магнатиків чортма. Либонь, старіш вже повмирали, а менші повиучувались, стали людьми й воюють за радянську владу, як усі.
— Лук'яна не чути?
— Не чути. Той худобу погнав з Валахами. Гуртовий від усього Глинського району. Це ж і я мала йти з ними. Так Валігуров залишив мене тут. Без зброї, без людей, без нічого. Ще й підкинув мені якогось Ярошенка на лихо. Начебто він спец по радіо. Радист, словом. І що б він передавав? Що німці пустили завод у Журбові? Що розстрілюють у Глинську євреїв? Що гебітс затіває якийсь з'їзд буряківниць, щоб і наступного року мати такі ж буряки, які виростила наша влада…
— Рузя виростила…
— Певне, що Рузя. А хто ж? Ніяка влада без Рузі, без отаких жінок буряків не виростить… Є рослини, які без жінок нічого не варті. Для мене Рузя — це ціла держава. І якщо Рузя замикає мене, ховає від мене сірники, щоб не було диму, — нехай. Виходить, що держава існує, держава є, вона, Рузя, думає не стільки про мене, як про неї, про свою державу. Ось чому мені так добре в Рузі. Так спокійно. Так, як би сказати тобі, надійно. Наче я народилася в її хаті.
— Вже хоч маєте чим боронитися? Якби вас там застукали…
— Ти що маєш на увазі?
— Як що? Зброю.
— Не маю нічого…
— Зовсім нічого?
— Зовсім…
— Візьміть оце. Як же так, без нічого?
— А це що?
— Звичайний наш ТТ. На вісім куль.
Взяла, потримала й повернула знічено:
— Я не вмію стріляти…
— Хіба головам сільрад не видавали револьверів?
— Може, чоловікам і видавали. А я жінка. Де б я його носила? У пазусі? — розсміялася Мальва. — Ну й справді, де? Та й навіщо?
— Як же ви збираєтесь воювати?
— Як?.. Гадаєш, я знаю? Якби я знала, з чого починати, то хіба б я сиділа в Рузі? Може, потім якось розвидниться. Мені Валігуров сказав, що напочатку слід сидіти й не рипатись. А потім мене розшукають товариші з центру, дадуть завдання, а може, навіть і десант викинуть. Ще зачекаю якийсь час. А там почну ворушитись сама. Ти, я, Рузя — от уже маленька організація. Чи як? Може, тобі з нами незручно? То ти не соромся. Скажи, я не ображусь.
— Яка ж тут незручність, Мальво?
— Та незручність, що тобі доведеться приходити сюди з Зелених Млинів, відчитуватись, що там і як. Там залізниця. Поїзди ходять на фронт. Бруднити нам руки об якогось одного фашиста, ну, хоч би й ката — наших поб'ють. А поїзда скинути — це діло. З гарматами чи з танками їхніми. Аварія! Кого тут стріляти за аварію? Жертви є, а винних немає… Отож приглянься там до залізниці, що везуть, кого везуть, яка охорона. І чи ходять поїзди вночі? Мабуть, ходять… Словом, я посилаю тебе в Зелені Млини на вивідки. Офіційно посилаю… Коли тебе чекати назад?
— Через днів два–три?
— Що? Через місяць. І не раніше. Прилаштуйся, поживи, роздивись. Може, навіть піди робочим на залізницю. А що? Не кепське було б обхідником чи ще ким.
— Спробую…
— Там гарний чоловік головним кондуктором був. Микола Рак. Якщо він там, то через нього влаштуватись тобі на залізницю буде легко.
— Це ж який Рак?
— Чоловік Пані Властовенко. П'ятисотенниці нашої. Ти повинен її знати. Лель Лелькович коло неї упадав.
— Вона не виїхала?
— Ні, вона там. Знаменитість. Слава Зелених Млинів. Заходь сміливо, наша людина. Але про мене — ні слова. Лемкам не треба знати, що я тут, у них зі мною свої рахунки. А то пішла б я зараз до них…
І незчулися, як уже й вітряки. Звідси Мальва буде повертатись. Вже попрощалися з нею, коли із–за Абіссінських горбів вихопилось світло фар, черкнуло по скалічених крилах вітряків, посунуло сюди. Ми ледве встигли кинутись у ближній вітряк, залізли на горище, причаїлися в руїнах.
— Що це там світить? — показала Мальва на бантину.
— Сова…
Вантажна машина наближалася до вітряків, засвітила сову на кроквині, та злякалась, а за нею і друга, і третя. Машина відкрита, німці щось ґелґотять про вітряки, по голосах чути, що їх багато, повен кузов. Коли б не зупинились. Стають, гаспиди, сходять, ідуть до вітру… Один каже, що ці вітряки нагадують йому Вестфалію, тільки там вітряки колосальні, й внизу під ними мешкають мірошники. Заходились висвічувати ці покалічені будови ліхтариками, але старший, мабуть, натис на сигнал, вони враз припинили оглядини, залізли в кузов і поїхали. На Прицьке…
Я заховав пістолета, а Мальва зітхнула з полегшенням. Звів її вниз, і ми ще довгенько стояли, аби впевнитись, що вони не повернули на Вавилон. Адже німці, не знаючи доріг, та ще вночі, могли й заблукати. Мальва сказала, що я добре тримався, а вона вся тремтить ще й зараз. "Постіймо, нехай я заспокоюсь". Потім сказала: "Іди… А я ще зайду до мами, провідаю сина…" Можливо, вона робить це щоночі, коли син уже спить. А потім бачить його з Рузиного вікна — це через став. Думаю про це. І хоч повертайся з дороги. Ні в якому разі Мальві не слід провідувати сина. Але ж мати залишається матір'ю і в підпіллі.