— Стій!
Тунгус не чекав такого нападу, осів на задні, піна летіла йому з пащі, очі палахкотіли, звір спробував відскочити вбік, але Пасовський, якому втрачати вже було нічого, встиг схопити звіра за кільце в носі та майже повис на ньому. Тоді викрутив йому шию з відвислим підгорлям. Звір не пручався, покірно дивився на переможця, геть вибився з сил. Математик відчув те, копнув голландця босою ногою під черево, прогнав геть. Тунгус пошкутильгав до обори, заточуючись, ледь переставляючи ноги.
А Мальва не може, не вміє зупинитись. Вона вперше на велосипеді, та й то під страхом смерті. Домірель, збагнувши це, кричить їй:
— Падайте! Не бійтесь!
Але Мальва зайшла в новий круг й, летячи на них, розкинула руки:
— Ловіть!
Та хіба піймаєш на такому льоту! Обидва розступились, Мальва проскочила між ними і разом з колом влетіла у рів. Вибрали її звідтіля непритомну, понесли на руках до школи. За ними ступав Ярема, ведучи велосипед директора.
Тим часом від млина сунуло ополчення, озброєне хто чим: люшнями, орчиками, занозами від ярем, хтось вибрав дишло з воза і тепер ніс його високо, аби Тунгус бачив і не смів потикатись у той бік. Вів ополчення сам Аристид Киндзя. Якби ми з Панею затримались у млині, то також опинилися б в ополченцях.
Бачачи ратоборців із дишлом, засміявся біля воріт Пасовський, а Марія Вільгельмівна гукає йому від хати: "Пасовський, не смійтеся, вам шкідливо сміятись!" Після сімейних розладів вона кілька днів називає Пасовського на "ви".
З Одеси йшов поштовий, змійкою пливли вікна, була друга година ночі. Машиніст привітав веселим гудком Зелені Млини.
Услід за одною бідою вже вдосвіта на шкільне подвір'я вкотилась друга "біда", на двох коліщатах із різних бричок, із дугою, і білий кінь у дузі. Журба всю ніч вивершував скирту, рудий чуб в остюках, а очі червоні, як у Тунгуса, коли той летів на Леля Лельковича. Директор побоявся виходити до Журби, то вислав на нього Доміреля. Той ледве заспокоїв агронома, сказав, що не мине й кількох днів, як Мальва повернеться додому, бо не стільки там того каліцтва, як нервовий струс, отож головне зараз догляд і спокій. Журба поривався зайти до Мальви, але Домірель так міцно стояв на ґанку і так щиро не радив її будити, що Журба відступив. Схоже було на те, що Журба ще не знав усіх подробиць цієї історії, знав лише, що Тунгус напав на Мальву і що потерпіла опинилася тут, на квартирі Леля Лельковича, оскільки той начебто оборонив і врятував її від розлюченого звіра. "А як почуває себе Лель Лелькович?" — поцікавився Журба. "Йому нічого", — посміхнувся Домірель. "Молодець, молодець", — сказав Журба і поїхав.
А на ранок і справді вже ходили легенди про Леля Лельковича, який він лицар та як обороняв жінку від смерті. Подейкували навіть, що він скочив на Тунгуса і об'їздив його, як об'їжджають дикого коня. Лемкам не терпілося побачити героя, цілі депутації почали з'являтися на подвір'ї й вимагати на ґанок Леля Лельковича. Щоразу до них виходив Домірель, приймав похвали Лелю Лельковичу, який у цей час стояв за дверима й згорав од сорому. Лікар, якого привезли з Райгородка ще того ж дня, вже літній, іще чи не земський терапевт, не сказав нічого втішного. Виявив перелом руки вище зап'ястя, а крім того, кілька забитих місць на грудній клітці. Руку візьмуть у гіпс, а ось забитою грудною кліткою лікар неабияк занепокоєний. Залишаючи хвору, лікар поцікавився, хто тут її чоловік, — мабуть, хотів повідомити йому щось конфіденціальне і тим викликав певне замішання у присутніх тут чоловіків. Ні Лель Лелькович, ні Пасовський (поруч стояла Марія Вільгельмівна) не одважились назватися, то цю роль перебрав на себе Домірель. Мальва пробувала засміятись, але тут же вхопилась рукою за груди.
— Я серйозно питаю, хто її чоловік! — обурився лікар, показав хворій на Доміреля, який помітно спасував: — Він?
Мальві нічого не залишалось, як підтвердити. Лікар вийшов до сусідньої кімнати і мав з ним таку розмову:
— У неї в роду були хворі на сухоти?
— Ні, не було… Здається, не було…
— А точніше?
— Далекі родичі, вмирали, звичайно…
— У неї всі ознаки сухот. Так палахкотять очі у сухотників. Боюсь, що від ударів може загостритись процес. До того ж ми не знаємо, які вони. Неодмінно покажіть мені хвору через деякий час. А зараз — догляд, режим, мед, молоко з–під корови. І ніякого розпачу. Скільки їй? Тридцять?..
— Тридцять…
— Поганий вік. Переломний. Є діти?
— Один син…
— Шкода… сина. Але бувають відхилення. Вам також раджу постерегтися. Ви як себе почуваєте?
— Я? Нівроку…
— Бачу. Але це ще ні про що не свідчить. Ідіть до неї, нехай не думає, що ми тут маємо від неї якісь секрети. Гіпс покладуть завтра, я не знав, що тут перелом. Добре було б, якби я помилився в іншому… Але ви чоловік і мусите знати… Ви вчитель?
— Так. Ботанік.
— Ще молодий. Переживете…
Домірель розчулився, ось–ось заплаче.
— Ми мужчини чи хто ми такі? — сіпнувся дідусь.
— Мужчини…
— Отож!
Отак розвивалися ці події, почавшись по суті з дріб'язку, з необхідності двом людям обмитись у ставу після молотьби ячменю, щоб потім спільно одвечеряти півниками по–турецьки й прослухати кілька нових грамофонних платівок, які Лель Лелькович, кохаючись на тому, регулярно отримував по пошті з центрального музфонду. Перед цим він одержав джазовий набір Утьосова… Але поволі все владналося, Зелені Млини за жнивами забули про цю подію, лише Пасовські мали роботу — доглядали Мальву, купали її в зіллях та коріннях, які начебто лікують забиті місця й розганяють кров, — їх збирав Домірель на старих ровах та запустах. За якийсь тиждень Мальва вже була на ногах, виходила в сад, гойдалася в гамаку. Чекала, що приїде Журба і забере її в хату Парнасенків, додому, але той обминав школу, не міг вибачити Мальві купелі з Лелем Лельковичем, про яку довідався не відразу. Лель Лелькович, напевне, також чекав того великодушного жесту Журби. Довідавшись від Доміреля про сухоти, Лель Лелькович усі ці дні жив під страхом, перебрався у вчительську, щоб навіть ходити на інший ґанок, а з хворою спілкувався лише на відстані, здебільшого через вікно, яке Мальва не зачиняла ні вдень, ні вночі. Справлявся про здоров'я і біг у своїх справах — у нього почався ремонт школи. І лише Домірель не забував про хвору, провідував її по кілька разів на день, а вечорами запускав для неї грамофона, до якого вийшли голки, то мусив гострити старі.