— А де ж Мальва? — запитав Журба.
— Т–с–с–с! — посварився Лель Лелькович пальцем, ніби на учня, що порушив тишу.
— А! — зиркнув Журба на свиту, з–під якої визирали лише ступні ніг. — Я тут їй невеличкий сніданок привіз. — Він дістав з "біди" пакунок і поклав біля свити.
— Ми готуємо сніданок для всіх, — сказав Лель Лелькович.
У саду біля височенної груші гуготіло полум'я, над яким висів котел на перекладині. Кілька лемок у фартухах та білих очіпках поралися там. Різали півників для кулеша, сьоголіток, один заспівав перед смертю. Журба ще постояв якусь хвилю, кинув погляд на свиту, що нею покрили Мальву, й пішов до воріт. Поряд із воротами лежав зелений дашок, який знову поставлять на місце, коли виведуть пріч молотарку, — вона зависока для цих воріт. Але ж саме дашок у квітнику нагадав Журбі про інші ворота у такій же, як ця, школі. Скільки–бо вечорів вистояв він під ними років три тому, дочікуючись учительки з лікнепу. Красуня була, Фелікса Людвиківна. Закохався Журба у неї безумно і відважно, як необачний юнак, хоч було йому вже давно за тридцять, назнався різного в ободівській комуні, де був агрономом після технікуму, а ватажком комуни на той час була Христя Палатна, жінка самотня й примхлива, мала взири на агронома, хоч і набагато старша за нього. І ось справжня любов після всього, незалежна, вільна, рівна! Усі тоді ходили на лікнеп, то вся Ободівка знала про його стосунки з учителькою, лікнепівці не раз бачили його і самого біля воріт, бачили і з нею. Заздрість зачіпала грамотіїв. Один написав їй записку карлючками: "Феліксо Людвиківно! Кінчайте урока, бо руде опудало вже чекає на вас біля воріт". Він і справді бовванів там, була осінь, лив дощ, то стояв під зеленим дашком. І Фелікса Людвиківна вперше пройшла повз нього. Він хотів був зупинити, але вона заячала: "Не хочу! Не хочу! Не хочу!" — і побігла під зливу. Потім, під час зимової сесії, знайшла собі в Єлисаветграді військового, вискочила заміж у Миколаївські казарми.
Ось і щойно стояло перед Лелем Лельковичем те саме "руде опудало", як останній учень, що завинив чи нашкодив.
Поцікавився молотьбою і йди собі з богом. А не гульк з кулеб'якою! Ну чого, запитати б? — сердився на себе Журба. Адже чуєш, що тут півників ріжуть для неї. Тепер бозна–що може подумати про його стосунки з Мальвою та красива бестія Лель Лелькович: не посмів розбудити рідну дружину. У людей це зветься любов'ю, у Журби ж — самі страждання. Лель Лелькович узяв принесене, іще щось тепле, розгорнув газетку — чорна житня кулеб'яка з вишнями. Іще парувала, коли Лель Лелькович відламав шматок від неї. Диво! Лемки не відали такого. Запах жита і вишневого саду… Селянський витвір із Кінських Роздорів, із житнього дитинства Феді Журби…
Розділ сьомий
Майже щоночі долітає від млина:
— Кин–н–н–дзьо–о–о–о!
Що вище скирта, то виразніше чути ті волання крізь гул молотарки внизу та ритмічне попахкування парового млина на оболоні. Може, "камінь пішов", чи спалахнула сварка біля коша, а чи ще якийсь стався нелад, то помольці, а паче помолки, знають, як догукатись мірошника. Слід вибігти до верхнього віконця, виставленого на літо для протягів, й кинути у ніч, до буркунового запусту, на все розізлене горло:
— Кин–н–н–дзьо–о–о–о!
І Аристид Киндзя вже тут як тут. Кажуть, Аристид справедливий, як бог, не скривдить, не ошукає помольця, та воно й не дивно, іще на греках Аристид означав Справедливий, що аж ніяк не вадить Киндзі знаджувати до буркунового запусту тих легковажних помолок, котрі ладні на все, аби тільки уникнути мірчука. Лемки прощають Киндзі цю його слабкість, адже якогось там більшого зиску від млина він не має, ото й усього, що декотрій війкуватій помолці потім змелеться вдома від чоловіка за Киндзю. Колись Киндзя був чорнявий, високий, чубатий, горнулися до нього дівки та молодиці і без мірчука, але промолов своє парубоцтво, зносився, постарів на цьому млині, біля велетенського паровика та війкуватих помолок, які потім кажуть чоловікам: "Ну, посміхнулась йому, всміхнулась, а він уже й змолов, хіба ж ти, чорте–бісе, не знаєш Киндзі?"
Зведеться колись це гарне прізвище, коріння якого годі й шукати в нинішніх лемках, напевно, належить воно іще їхній достеповій давнині, коли лемки перегукувались на горах, як астурійці чи андалузці. Уявіть себе на одному з тих бурих шпилів, де гніздились предки Киндзі, наберіть у груди якомога більше повітря (гірського) й гукніть: "Ки–ин–д–дзьо–о–о!" Хоч які глушмани були Киндзі, а почують вас, бо ж такої мелодії звуків важко досягти в якомусь іншому прізвищі.
Саме не було вітрів, на сусідніх селах пов'яли вітряки, то йшли і їхали сюди, до Киндзі. Млин бився, мов у пропасниці, чадив своєю чадною трубою вдень і вночі, паровози знали цей млин і вітали його з залізниці, паровози раділи з того, що в Зелених Млинах почався новий хліб. Адже всю зиму і всю весну млин не подавав ніяких ознак життя. Аристид вижив, а з ним вижили і лемки! Як гарно для них нині погойдується місяць, запійманий у білий невід літа над буркуновим запустом, куди лине оте знайоме:
— Кинд–д–дзьо–о–о–о!
Ще кілька ночей молотарка ніби сперечалась із млином, коли ж вона вщухла і руде марево опало над током, то нікому не хотілося йти звідси, ні вчителям, ні нам, так ми здружились та поріднились на цій молотьбі. Від скирти, яку вивершив Сашко Барть, зарекомендувавши себе природженим скиртоправом (тепер це визнали всі), пахло хлібом, буркуном, а всередині, коли дослухатись, то щось у ній ворушилось, шепотіло, ніби живе, і так триватиме до пізньої осені, аж доки вітри та дощі не втрамбують її, а в морози Ярема ходитиме сюди з гаківницею (ключкою), від якої у нього всю зиму не сходять мозолі. Сашко Барть сам остерігається тих мозолів, ніби приклепаних до велетенських долонищ сторожа.
Кінчали молотьбу ячменем. Цей злак і у Вавилоні залишають на кінець. Лемки сіють "Ганну лоофдорфську", пивний сорт, який потім відправляють до Тиврова для пива. Може, і це була "Ганна лоофдорфська", але така кусюча, з таким в'їдливим остюком, що порятунку від нього нема. Недаремно ж, коли ячмінь викидає колос, то в гаях умовкають солов'ї, давляться його вусом. Це казна–що — після лагідного, мов шовк, вівса молотити ячмінь, а ще як стоїш на згонинах чи на полові. Отож, незважаючи на пізній час, хтось кинув клич усією бригадою податися до ставу.