Чоловік за вікном поклав палець на вуста.
Журба відчинив йому сінешні:
— Чого ви зразу не сказали? Заходьте, прошу!
— Тихше. Вони можуть зараз прийти.
— Можуть. Десь саме та пора.
Македонський показав на трьох, які були з ним:
— Винесіть води і спіть собі з богом…
— Я зараз. — Побіг, виніс кварту.
— Відерце, — попрохав Македонський. — Повечеряли оселедцем і тепер умираємо від спраги.
Виніс відерце.
— Між іншим, відерце слід залишати на ніч біля криниці. Для злодіїв, — посміхнувся Македонський, беручи відерце з рештками теплої води. Вихлюпнув воду на шпориш, відерце подав міліціонерові.
— Принеси, Світлишин, свіженької.
— А де тут криниця? — запитав Світлишин у Журби.
— Ген, при лузі, міленька. Не дуже бовтайте. — І до Македонського: — Воза вони залишають у глиняниках… Може, мені одягтись?
— Ні–ні, навіщо? Ідіть спочивайте, вибачтесь за нас перед дружиною. Жінці тут страшнувато.
— Ви її знаєте, — посміхнувся Журба.
— А хто така?
— Мальва Кожушна з Вавилона…
— Он як! Ти уявляєш, Стьопо, яка жінка живе в цій хаті?
— Звичайна жінка, — сказав Журба.
— Ось, Стьопо, що робить з людьми любов… А ти говориш мені, що любов — це вигадка поетів.
— Хіба це я? Це Світлишин каже.
— Хай там жабенят не набере, — сказав Журба. До якогось часу він також був певний того, що любові немає.
— Світлишин, обережно, там жабенята…
— Нічого, вони холодні, — проказав Світлишин десь побіля криниці. Потім чути було, як він закректів, лягаючи на живіт, і зачерпнув.
— Ідіть. Двері можете не засувати. Варта надійна. І вибачтесь перед Мальвою. Світла не світіть. Звичайна собі ніч. Ви спите…
Журба потім чув, як вони по черзі пили воду, подзенькуючи квартою у відерці. Хтось виплеснув жабеня, чи не Македонський, і сам пішов до кринички. Потім стихло в подвір'ї і в Зелених Млинах — ні згуку, лише нічні поїзди якось глибоко і стомлено орали тишу то в один кінець, то в другий і затихали десь на самій оболоні ночі. Ні Мальва, ні Журба до світанку не спали, чекали, що ось–ось проведуть подвір'ям до клуні свою останню жертву ті, кого чекає Македонський.
— Він з маузером? — запитала Мальва.
— З маузером.
— А скільки їх?
— Четверо.
— А тих скільки буває?
— Теж чи не отак. Вола чи корову найкраще ділити на чотирьох, п'ятий уже зайвий. Хотіли, гаспиди, мене зробити спільником. Ти уявляєш?..
Мальва посміхнулась:
— А може, вони мали на увазі мене?
— Ти що, Мальво?
— Я цілком серйозно. Справжні злодії неодмінно мусять мати у спільниках жінку. Тоді ніякий Македонський їх не піймає. Жінку вони посилають на вивідки вдень, а самі виходять на роботу вночі.
— Звідкіля ти це знаєш?
— Я колись зустрічалася з великим конокрадом. Недовго, правда. Одне літо. Він і говорив мені про ці тонкощі.
— І ти ходила… на вивідки?
— Ні. Я сміялась, на Абіссінських горбах це було. У Вавилоні. Саме вмирав Андріян… Прогнав мене від себе, мабуть, не хотів заразити сухотами, от я і ходила на Абіссінські горби…
— А що з конокрадом?
— Востаннє я бачила його три роки тому, навесні, ховався в комуні від Македонського. Саме теї ночі приїхав Соснін, і ми разом прогнали його з мансарди. Він забирався туди по мотузці і спав там. Потім зник, і по цей день. Як у воду канув. Його брат у Вавилоні. Головою сільради — Лук'ян Соколюк.
— Так ти про Данька?
— А що, ви знали його?
— В одній роті служили у генерала Брусилова. Я з перших призовів, а він чи не з третіх. Так, із третіх. Свіженьке поповнення перед контрнаступом. Я вже тоді мав "Георгія" за Бєльці. Вбило офіцера, і я підняв роту.
— Ви?
— Мальво, я вже немолодий чоловік…
— Де ж ваш "георгій"?
— У Кінських Роздорах. Лежить у матері, в прискринку. Колись покажу, як поїдемо. Між іншим, мати дуже хочуть тебе побачити. Старенькі вже…
— Ось ви який, Журба…
— Звичайний собі… А Данько мені подобався. Справжній був солдат. Ми прозивали його Циганом. Бо коней крав у сусідніх полках шалено.
— На фронті?
— Ну вб'є коня чи скалічить. Чекай, доки пришлють тобі з тилу. Ось Данько і виручав роту. Та яких коней приводив! Хвоста — чик, гриву — чик, і вже його ніякий господар не впізнає. От воно, мабуть, і пішло відтоді… А тих не чути…
— Невже вони за кілька днів з'їли такого вола?
— А родичі, Мальво? У кожного ж родичі. Куму шматик, кумі шматик, свату — і по волу. Та й нам залишили чималий шмат…
— Коли?
— А я ж так і не сказав… Виходжу я тоді, коли глядь — висить під стріхою. На тому гвіздку, де ти ключа вішаєш. У мішечку. Кров іще капає. Ну що робити? Зняв я, глянув — перший сорт. Волик, видно, був ледачий, не вироблений, та й по шкурі потім було видно, аж лисніє. Хотів розбудити тебе, затіяти царський сніданок… Чей, не один. А потім подумав–подумав… І в став. Ракам…
— І мовчали…
— А навіщо ятрити голодну душу…
— Такі ви якісь, Федю, дивні–дивні… Тим і дорогі мені, — і поцілувала його в груди щиро–щиро, а він дивився в низеньку стелю, яку перетинав чорний сволок, і не вірив. Наче не вірив. Бо ж розраявся був, що є любов, і тепер ту зневіру мав подолати в собі у цій хатині від поля, де Парнасенки не зазнали щастя. Їх нужда та недоля ніби пахли в хаті ще й досі, ба навіть терен тут якийсь гиблий, де–не–де ягідка на ньому, лише бур'яни ростуть тут як з води. Правда, над криничками, що їх копали Тихін та Одарка по черзі, Парнасенки садовили калину, кущів її тут безліч, колись вони зімкнуться в калиновий гай.
Удосвіта Македонський на бричці, яку ховав у глиняниках, подався до Глинська, а двоє його людей ще тиждень сиділи в клуні. Зелені Млини не мали знати про цю засідку, оскільки Македонський зробив припущення, що саме вони, Зелені Млини, а не якісь там дальші чи ближчі сусіди, і користалися клунею Парнасенків. Василишин мав себе за великого конспіратора, давав суворі інструкції Журбі та Мальві, як ті мають поводитись за тих чи тих обставин, але сам не витримував напродень висидіти у клуні, виходив позирнути на світ, бігав до кринички по студену воду, і його, напевне, помітили…
Мішечок, якого дістали зі ставу, нічого не дав, на ньому не виявилось ініціалів чи якихось інших натяків на власника.
Одного світанку Липський прислав для них воза, і вони виїхали до Глинська. На прощання Василишин постукався у віконце і приклав до шибки руку долонею, розметавши на склі пальці. Василишин сподівався схопити злодіїв тоді, коли туша вола чи корови вже буде розібрана, бо і сам уже давно не пробував справжнього м'яса, та і мав хоч якось віддячити господарям, які ділилися з Василишиним та його товаришем харчами. Сніданки та вечері Мальва готувала усі ці дні на чотирьох. "Слава богу", — сказав Журба, радий, що вони поїхали, Липський, певна річ, міг би їм дечим допомогти в харчах, але ж він не міг обійти Сильвестра Маківку, який своїм музикальним слухом і так прочув, що в Зелених Млинах щось приховується від нього, якась стороння сила. Він лише не знав точно їхню кількість. Сильвестр був з тих лемків, які над усе ставлять честь своїх одноплемінців і всі недоліки в них сподіваються виправити лише з допомогою божественної музики. Ще Фабіян якось сказав з цього приводу, що всі великі музиканти мають схильність до ідеалізації своїх слухачів, і коли грають для них, то, певно, думають, що вони грають для самого Бога. Але ж дияволи також люблять слухати гарну музику, надто ж якщо вони не голодні.