Не вір, Климе, щоб контра могла наслати нових шкідників на наші поля. Ті плодяться самі. Є шкідники, личинка яких може спати в землі десятки років, а потім прокинутись. Вітай Варю, якби товариш Гапочка не такий пильний, то неодмінно написав би їй. Не хочу, щоб мої листи до неї опинилися у Краматорську, тим паче що Іванна заслала до мене на примирення нашу старшу доньку, Галька жартує, що тепер наші сили з мамою рівні… Двоє проти двох…"
Діти спали, та не спалося Аристарху. Вже котру ніч нагадувало про себе Жаб'є озеро — внизу, край саду. Там зроджувалися перші весняні оркестри. Жаб'ячі.
От як воно буває в житті. Людина щось витворює для себе, на перший погляд, наче й велике та вічне, сподіваючись вразити світ та й самому мати від того радість бодай наприкінці життя. А життя мудріше за людину. Її не стає, вона віднуртувала свою мить і вгасла, спалила себе на власному багатті, яке кожна людина розводить на самім початку, щоб потім спалити й себе. І тепло багаття доброї людини ще довго гріє інших, а може, навіть не згаса ніколи, й тим вільно скористатися кожному, хто здатний не відкидати пріч тепло життів, які горіли до нього, не ставити одне своє життя в центрі всесвіту, серед безмежної галактики життів. Лише геліотирани можуть плекати надію, що всесвіт належить їм увесь без обмежень. Вони навіть можуть існувати деякий час у тому ілюзорному надсвіті, певні, що вони вічні, тоді як вони такі ж весняні метелики, як і всі інші, хіба що з більшим чи меншим вкрапленням на крильцях мінорної барви.
Аристарх вважав себе людиною смертною, тому дослухався до всіх витворів іншої людини, котра жила тут до нього, наче грівся біля розведеного нею багаття. Відчиняв віконце, що виходило в бік озера, і слухав клич оновлення. Його починав заводій (а може, й заводіїха), тоді сміливця підтримувало ще кілька голосів, а далі вступав у діло весь оркестр, вражаючи слухача не так своєю зіграністю, як умінням перериватись, своїми раптовими паузами для передишок.
Аж одної ночі вчулася у тому оркестрі скрипка. Аристарх не повірив, вибрався з хати, тихцем прокрався до озера, щоб, бува, не сполохнути скрипку, якщо та справді є, а не причулася йому у тому оркестрі. Сумніву не могло бути, оркестр грав під супровід скрипки натхненно, як ніколи, й без отих своїх віртуозних пауз. Аристарх обмер з подиву, казна–що міг подумати, якби вірив у духів, зачаївся біля сивого осокора, все ще гадаючи, що то якась омана. Але ж скрипка й справді звучала над озером десь зовсім поруч. Аристарх облишив осокір і стежкою, яку витоптала худоба у жаливі, пройшов до гребельки.
Там стояв скрипаль і ледь торкався смичком струн. "Смереченко", — мимоволі подумав Аристарх, не займаючи його. Але скрипаль, певне, мав дещо інше поняття про духів, загледівши білу тінь, яка стояла неподалік, мов укопана, він завмер раптом, облишив оркестр напризволяще на найскладнішій ноті, крутнувся на місці і щодуху помчав гребелькою у протилежний бік, залопотів холошами. Аристарх засміявся, впізнав у скрипалі свого бухгалтера, який з усіх сил дерся на гору, забувши зі страху про свою коротшу ногу. Аристарх побіг за ним, наздогнав геть на горі. Сильвестр тремтів, обличчя його перекосилося. "Тьху, яка напасть!" А коли знову повернулися на гребельку, поскаржився голові, приходячи до тями й показавши смичком на примовкле озеро: "Є кілька глушманів, засіли на острові. Але з ними вже нічого не вдієш, це одвічна біда всіх оркестрів. В ораторіях, коли піють на засуху, їх ще можна терпіти. А це було адажіо, мінорна річ перед дощем з поступовим прискоренням ритму. Ось ти зараз почуєш…" І він приклав деко скрипки до вуха, тихо повів смичком… Аристарх стояв, майже фізично чуючи, як ніби випаровується і лине кудись його душа… Заводій в озері відразу ж підхопив ноту, і тисячі, якщо не мільйони музикантів підняли озеро на сповнену дивної туги мелодію. Смичок тим часом заквапився, пританцьовував на струнах, вочевидь викликаючи захоплення всього оркестру. Лише глушмани вривалися дисонансом у цю справді божественну мелодію, в якій воєдино злились природа і людина. Почався дощ — на сади, на вівси, на ячмені, на самих лемків, чутливіші музиканти вмовкали один за одним, умовк і скрипаль, лише глушмани все ще не вгавали, деренчали їхні голоси, наче ставили той перший весняний дощ собі на карб, аж доки не вичумлився деркач і примусив їх замовкнути, заявивши своє одвічне право передчувати дощ, незважаючи на всю нехитрість та монотонність своєї пісні.
Аристарх повертався до хати зачудований і втихомирений, та чомусь і стривожений, майже певен був, що цей жаб'ячий концерт під супровід скрипки Сильвестр Маківка влаштував цієї ночі неспроста. Але на ранок Аристарх нічого такого не виявив у Зелених Млинах, з чим міг би зв'язати появу скрипаля на озері. "Дивацтво генія і тільки", — заспокоївся Аристарх, змащуючи ресорки для поїздки до Глинська.
Журба вставав рано, ледь перша зоря займалась над Зеленими Млинами, зазирав до клуні, чи не розвішано там на бантині нову шкуру, й залежно від того або йшов дорогою, примічаючи свіжий слід воза, або ж, якщо злодіїв не було, біг стежиною, яку він сам і протоптав через бурякову плантацію. Поспішав на колгоспне дворище, де вже метався, галасував Аристарх Липський. Потім, відправивши всіх, кого належало, на працю, Липський відкашлювався, хапався за груди, жаліючись Журбі: "Змелють вони мене, ці Зелені Млини, на смерть змелють. Якби мені такий золотий характер, Журбо, як у тебе". Потім заходив до молочарні, випивав там кварту молока, розпареного в котлі для сепаратора, закладав коня до ресорок, на яких їздив колись Гордина, і на весь день подавався в поле до людей, яких з таким боєм виряджав туди. Там був до них добрий, тихий, ба навіть лагідний і до наступного світанку залишався про них найкращої думки. Журба ж був однаковим і вранці, і в полудень, і позахід сонця, коли лемки поверталися з поля на возах, співаючи своїх чудових пісень, занесених сюди іще пращурами з Карпат. На одному з тих возів повертався і Журба, витягуючи в тих хорах найвищі коліна — гору. Мальва любила слухати ті вечорові пісні, готуючи для Журби куліш посеред подвір'я на двох цеглинах у випаленому шпориші. Димок від багаття щовечора поводив себе інакше, то вився вгору, на сушу, то низько стелився над землею, на дощ чи на вітер. Журба йшов через буряки, голодний, але й щасливий. Сьогодні Липський, бачачи, що він ледь ноги волочить, виписав йому кілограм ячних круп і кілограм м'яса з прирізаного вола, який упав на ноги від старості, та пляшку олії для в'юнів. На тому можна іще протриматись тиждень, а далі вже поспіють черешні, зав'яжуться ранні картоплі, перші стручки вижене горох, і ніхто не може заборонити агрономові забрести в горох, на саму середину поля, і влаштувати собі там зелену трапезу, щось на зразок дипломатичної стоячки, тільки не в залі, а посеред поля. Ну, а головна надія на в'юнів. Щонеділі Журба з Мальвою беруть кошика, йдуть на руду. Журба знімає верхні штани і залишається у спідніх, проти п'явок (п'явок майже нема, але ж вигадає собі чоловік причину при потребі), Мальва ж не боїться п'явок, підлікується високо, так що Журбі видно усі її знади, навіть коли Мальва стоїть по пояс у воді (на торфовищах зранку вода прозора–прозора). Десь до обіду мають відерце в'юнів, із найдрібніших варять юшку (тут кажуть юху), крупніших смажать, коли є олія (після Парнасенків залишилась гарна чавунна сковорода), ну а решту Журба нанизує на шворочку і в'ялить під стріхою, на причілку, де менше сонця. Взимку з ними чудовий борщ (пісний борщ із в'юнами), але все якось так складається, що низочки в'юнів під стріхою зникають. Після такої рибалки й обіду виносять найбільшого кожуха, розстеляють під терном вовною догори (одна пола біла, друга чорна, і вже якось так склалося, що Мальві припадає біла половина) і сплять, як після купелі. Вірніше, спить Журба, а Мальва ніяк не звикне заснути надворі. То бабка пролетить над самим вухом, золота, наче щойно вилетіла з рудої Журбиної голови, то горобці зведуться у терні, хоч битись і ні за що, тернини ще зовсім зелені, кольору листя, то поїзд вихопиться з безвісті й довго–довго йде через Зелені Млини. Звідси, від Парнасенків, залізниці не видно, а чути лише поїзди, коли ті заходять у Лемківщину й виходять. Мальва любить дослухатися до поїздів і думати в цей час про своє, про свої далекі й близькі мандрівки. А ще можна отак собі розглядати сонного Журбу, коли крапельки поту сходять на його кирпатому носі, лічити золотаві волосинки у віях, так мало їх там, що вони наче наклеєні і товстіші, ніж у всіх людей. Брови у Журби ростуть високо, зламуються, на переніссі заростають густо — його брови нагадують кажана в час польоту, і колір, либонь, такий. Чуб рудий до золотого, кучерявиться, коли його довго не стригти, і м'який–м'який, як шовк. Груди широкі, також зарослі, і ті зарості на грудях шорсткіші, може, тому, що не бачать сонця. Стара Зінгерка розплакалась, коли Мальва вперше привела Журбу до хати й сказала: "Мамо, благословіте нас, це мій чоловік, Федя Журба". — "Ой божечку, ото такий рудий? Присій–бо, не буду благословляти". — "Хіба ж він винен, мамо?" — розсміялася Мальва, щоб бодай трохи пом'якшити мамину одвертість, і заходилась хвалити його душу. Все життя Мальва мріяла про чорнявих, та що вдієш супроти долі. Мальва мала з ким порівняти його і як чоловіка, але душі такої, певне, не було ні в кого. Вона знайшла в Журбі втихомирення своє, той притулок для душі, на який могла сподіватись, живучи без любові й навіть без прагнення розбудити її. Журба міг лише здогадуватись про це, але він ніколи й не вимагав любові. Іще Фабіян казав, що клятвоприношення ведуть до клятвопорушень. Журба мав про любов свої поняття і вірив не в чиюсь любов до нього, а в свою. Коли він прокидався у терні і бачив Мальву поруч, заглиблену поглядом у небо, журкувату, а може, навіть сумну, то щиро радів, що вона тут, на цьому висілку, поруч нього і, може, заради нього. Хіба це не більше, аніж високі слова про любов, яких він наслухався за свої сорок років, щоразу маючи з них саму оману. "Прокидаюсь і не вірю, що ти є". — "А я все дивилась на тебе й ніяк не збагну, який у мене чоловік — гарний чи поганий?" — "Який уже є, Мальво". Голубив її, а десь там, за горбами, Зелені Млини лаштуються на гульки вечірні, лемки злітаються на велосипедах, виписаних з Австрії іще за Гордини, скоро оркестр зіграє біля колбуду марш, зазивний і завше незвичний, а тут Мальва, і небо, і якась птаха, чи не сорокопуд, неодмінно нагадає про себе а чи про свою самотність. Потім одягаються, начищаються і йдуть до колбуду, йдуть тією самою стежкою, якою Журба ходить на роботу, — через буряки. Журба йде озутий, а Мальва свої лодочки несе в руці. Взувається на рові, помивши ноги в росі.