6 000 000.
Він пам'ятав, як він тоді подумав: я хочу довідатися про все, що відбувалося в тих місцях, про все. І я хочу знати, що істина: ті слова чи оголошення обіч тих слів.
Коли він нарешті запхав коробки назад під сходи, то згадав Блощицю Андерсон і подумав: "Вона мала рацію. Я знайшов СПРАВУ СВОГО ЖИТТЯ".
Дюсандер довго дивився на Тода. Потім пройшов до вітальні й важко опустився у крісло-гойдалку. Він знову глянув на Тода, не спроможний зрозуміти, що може означати цей трохи замріяний, трохи ностальгійний вираз на його обличчі.
— Так. Я почав цим цікавитись через оті часописи, але подумав, що більшість із того, про що вони писали, було, сказати б, лайном. Тож я пішов до бібліотеки і там довідався ще про багато дечого. Дещо було навіть ще цікавіше. Спершу та паскудна бібліотекарка не хотіла мені нічого показувати, бо все це зберігалось у відділі для дорослих, але я сказав їй, що мені треба для школи. Якщо тобі щось треба для школи, вони не мають іншої ради, як дозволити. І все ж вона зателефонувала моєму батькові. — В очах у Тода з'явилася зневага. — Та дурепа думала, ніби тато не знає, чим я займаюсь.
— А він знав?
— Авжеж. Мій тато вважає, що діти повинні дізнатися про життя все якомога скоріше; і не тільки про гарне в житті, а й про погане теж. Тоді вони будуть готові гідно його зустріти. Він каже, що життя — тигр, якого ти мусиш ухопити за хвоста, і коли ти не знатимеш натури цього звіра
— він тебе зжере.
— М-м-м-м,— промимрив Дюсандер.
— Моя матуся думає так само.
— М-м-м-м-м-м,— Дюсандер був наче уві сні, до кінця ще не розуміючи, на якому він світі.
— Хоч би що там було,— сказав Тод,— але матеріали, знайдені в бібліотеці, виявилися справді путящими. У них там було, мабуть, зі сто книжок, де розповідалося про нацистські концентраційні табори; сто книжок, прямо тут, у бібліотеці в Санта-Донато. Виходить, багатьом людям подобається про це читати. У тих книжках було менше фотографій, яку у часописах Лисиччиного тата, але документи там були, скажу я вам, справді класні. Стільці з шипухами. Золоті зуби видирали просто обценьками. Пускали через душ отруйні гази. — Тод похитав головою. — Ну, це ви вже, хлопці, мабуть, переборщили. Напевно переборщили.
— Класні,— мляво промовив Дюсандер.
— І я таки написав реферат, і знаєте, що мені за нього поставили? П'ятірку, та ще й з плюсом. Звичайно, я мусив бути обережним. Про таке треба писати по-особливому. Треба бути дуже обережним.
— І ти був? — спитав Дюсандер. Тремтячою рукою він узяв другу сигарету.
— Авжеж. У всіх отих книжках із бібліотеки... там теж про все написано по-особливому. Немовби тих хлопців, що їх написали, страшенно нудило від того, про що вони писали. — Тод нахмурив чоло, добираючи слів, щоб точніше викласти свою думку. Оскільки слова "стиль", а саме воно характеризує літературний твір, ще не було в його словнику, зробити це йому було нелегко.
— Вони всі пишуть так, немовби ночей не досипали, силкуючись застерегти нас, щоб ми були пильними і щоб цього ніколи не повторилося. І я теж так написав свого реферата. Гадаю, вчителька поставила мені п'ятірку з плюсом ще й за те, що я не втратив апетиту, читаючи такі джерела. — І Тод знову переможно усміхнувся.
Дюсандер глибоко затягнувся своєю сигаретою без фільтра. Кінчик її ледь помітно тремтів. Видихнувши дим носом, він зайшовся глухим невпинним старечим кашлем.
— Я не можу повірити в реальність нашої розмови,— сказав він. Дід нахилився трохи вперед і уважно подивився на Тода. — Ти коли-небудь чув слово "екзистенціалізм", хлопчику?
Тод пустив це запитання повз вуха.
— А ви коли-небудь зустрічалися з Ільзою Кох?
— Ільзою Кох? — майже нечутно перепитав Дюсандер. — Так. Я зустрічався з нею.
— Вона була гарна? — нетерпеливився Тод. — Ну, я хочу сказати... — Він руками показав обриси жіночого тіла.
— Ти ж, напевне, бачив її фотографії,— сказав Дюсандер. — Ти хочеш знати, чи була вона афектованою, як ти?
— А що таке афет... афект...
— Афектований — це той, хто здатен чимось захоплюватись. Той... хто знаходить... справу свого життя.
— А-а-а, ось що, — усмішка, що майже була зникла від збентеження, переможно засяяла знов. — Напевне, я бачив її фото. Але ж ви знаєте, які вони у книжках. — Він говорив так, немовби Дюсандер бачив усі ті книжки. — Чорно-білі, розпливчасті... такі собі аматорські знімки. Ніхто ж із тих хлопців не підозрював, що вони знімають, так би мовити, для історії. То в неї була класна фігура?
— Вона була гладка, оцупкувата, мала погану шкіру,— відповів коротко Дюсандер. Він розчавив наполовину викурену сигарету об попільничку, повну недопалків.
— От тобі й маєш,— знітився Тод.
— Отже, ти сказав "щастя",— задумливо промовив Дюсандер, дивлячись на Тода. — Ти побачив мою фотографію в часопису зі статтями про пригоди війни, а потім випадково опинився зі мною в одному автобусі. Так! — Він ударив кулаком по бильцю крісла-гойдалки, але не надто сильно.
— О, ні, пане Дюсандере. Мені довелося добряче попрацювати. В поті чола,— додав Тод щиро, нахиляючись уперед.
— Та невже? — густі дідові брови підвелися догори у чемній недовірі.
— Саме так. Розумієте, всі ваші знімки в моєму альбомі були щонайменше тридцятирічної давності. А нині вже сімдесят четвертий.
— У тебе є... альбом?
— Так, пане! І непоганий. Сотні знімків. Колись вам покажу. Вам сподобається.
Обличчя Дюсандерове витяглось у бридливу гримасу, проте він нічого не сказав.
— Коли я вас бачив перші рази, у мене не було певності. Аж доки одного дощистого дня ви зайшли до автобуса у своєму блискучому чорному плащі...
— Он воно що,— видихнув Дюсандер.
— Достеменно так. У одному з тих часописів, що лежали в гаражі Лисиччиного тата, був ваш знімок, де ви мали такий самий плащ. А в одній бібліотечній книжці на фото ви були у парадній формі СС. І коли того дня я побачив вас, то сказав собі: "Це точно він. Це — Курт Дюсандер". Після того я встановив нагляд...
— Що ти зробив?
— Встановив нагляд. Я почав за вами стежити. Я збираюся стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжці або як той Меннікс, якого показували по телевізору. Але я був дуже обережний. У жодному разі не хотів, щоб ви здогадалися про стежу. Не маєте бажання поглянути на фотографії?